Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

– Бе-е-е!!! – вона чимдуж побігла у малини, щоб блювати. І цукром, і хлібом, і житніми галушками. Стоїть, вивергає Мирося із себе всі наїдки, а в очах їй ворушаться хробаки. Такі, яких вони з Іваном колись бачили на дохлій собаці.

– От тоді смерділо, га, Миросю? – стоїть біля сестри і журиться Іван. – А це ж наче й не було чути! Ти ж не чула?

– Бе-е-е… – тримається Мирося за живіт і заперечно махає головою.

– І як же ми їх їли і не чули?… Га, Миросю?

– Бе-е-е-ге-е!..

А в моєї сестри Катерини, що жила від мене через берег ще й леваду, був тільки один син – Василь, він на той час уже служив у армії. А чоловік Катерини, Андрій, був дуже-дуже добрий.

Як ходили до них на празник, чи й так одвідати коли, то хоч і далеченько було, і Мирося ще мала-мала, але кожного разу просилась з нами. Та ще й поряд із Череванями жила її подружка, Мокрина… От поки ми собі гостюємо, то Мирося цілий день із подружкою бавляться на погребнику. Бувало, й ніч їх там застане. То Мирося проситься тоді ночувати в тітки. Бо у тої був свій мішечок цукру! У хаті на лежанці стояв – не висів попід стелею, й не був зав’язаний, як у нас.

Увечері, як темніло, Андрій любив сідати за столом і розказувати про війну, про німців, про те, як мій чоловік, а Миросин покійний тато, колись робив у колгоспі на тракторі, як він гарно співав у полі. Ми, жінки, щось про своє… І Мирося сидить між нами, слухає. А тоді ближче, ближче підбирається до лежанки, та й розкручує мішка, та й тягне потрохи звідти по грудці цукру. Пхне Мирося до рота цукор, ссе його, хрумтить – наїдається досхочу, ніхто нічого їй не скаже. Андрій ще й погладить Миросю по голові за те, що гарно слухає. А тітка Катя – поцілує свою племінницю перед сном, укриє Миросі ряденцем босі ноги – спи.

От уже, мабуть, добре було моїй Миросі у Череванів!

– Бо в них тільки одна дитина… – зітхну, коли Мирося почне мені розказувати про те, як же вона гарно наїлась цукру. – А ще у тітки Каті є свій чоловік, дядько Андрій.

– А чого у всіх є якийсь дядько в хаті, а у нас нема?! Чого в Антосі є тато?

– Дядька Арсена не взяли на війну, – розказую дитині. – І він лишився вдома. Не воював Антосин батько, ото й живий зостався. А наш тато на війні загинув.

Сяду й плачу.

У хаті стане сумно й непривітно…

Мирося не любила бути вдома, то часто йшла до Гринюків. А ще й через те, що до них перебрався жити старший син Митро із молодою жінкою Настею – щойно пішли від тещі до свекрухи.

Митро тоді уже робив у сусідньому селі на цукровому заводі і жив тепер із сім’єю через сіни. Він хоч і був дорослий, та все-таки доводився Миросі двоюрідним братом, то вона й товклася на його половині хати.

Щойно прийде Митро з заводу, із колгоспу прибігла Настя, тільки-тільки ввійшли у двері, похапливо обійнялися – аж Мирося за ними, тут як уродилася!

– А що ви будете робити? – всідається на ліжку.

– Попораємо, та й ляжемо відпочивати, – каже Настя.

– То й я з вами!

І так любо, так гарно було моїй Миросі дивитися на молодих! Так добре було слухати, як вони поміж собою говорили. Хоч і потомлені, але щасливі були Митро і Настя. Це не так, як у нас у хаті… То Мирося й біжить туди, бо дуже затишно їй у Митра і Насті.

Часом моя дитина і засне у них. Митро тоді обережно бере сонну Миросю на руки, та й несе до нас додому.

– Ось, дитина вже й заснула, я приніс, – каже Митро лагідно і вносить мені Миросю.

А вже як народилася у молодих маленька Ганя!.. Мирося відразу ж і стала у там за няньку.

І от був жовтень місяць, настали холодні й темні ночі. Митро до десятої вечора на зміні, а Мирося сидить у хаті в Гринюків і чекає, бо знає, що принесе їй Митро з роботи чималу грудку цукру. Вийме з-за пазухи…

– На, нянько, їж! – простягає.

Мирося вхопить цукор у жменю і аж тоді біжить додому.

– То я завтра буду-у-у! – кричить уже з сіней.

– Приходь-приходь! – сміється Настя. – Я від самого зранку почну прання, то ти не барись, Миросю, побавиш мені Ганю, – та й закриває на засув двері.

Наступного дня