Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– А-а-а!.. – плаче Мирося. – Не займай мене, Іване. Ти ж перший вкрав!
– Що?! То це справді ти? А я ще сумнівався, думав, може, Грішка! Ну, то от тобі й кінець!
– Ні-і-і-і!!! – хапається Мирося малими рученятами за сірий одвірок, пробує таки вирватись від брата. Але він за неї сильніший, старший же, аж на три роки, та ще й хлопець, чоловік!
У садку, в малині Іван щосили б’є Миросю. Вона вже й від болю упала на землю, склалася в калачик, затуляє руками то голову, то живота. Кров уже цвіркає їй із розбитого рота, одне око затуляє велика гуля. А Іван б’є, несамовито, він чомусь ніяк не може втихомиритись.
– То віддаси мої помідори, га?! – ще й щосили шарпає за волосся. – Я зараз тобі всі патли обірву-у-у! Ти, злодійка!
– Ні!
– А якщо я тебе ось так?! – і б’є ногою в груди, у живіт.
– Щоб ти здох!
– А це тобі за те, «щоб здох»!
Врятував від розправи розлюченого брата мою Миросю Іван – тільки Гринюків. Він ішов повз двір і почув голосний плач дитини, прибіг, щоб оборонити.
– Ти за що це її так сильно побив? – Олександрин Іван тримає мого Івана за дрижачі руки. – Он, кров по всьому лиці. Що ти матері на це скажеш, га? Як Мирося пожаліється тепер, ох і перепаде ж тобі!
– Вона буде мовчати – заробила! – упевнено каже мій Іван. – Скаже, що упала з дерева! Скажеш, Миросю, правда? Бо як ні, то я мамі скажу, що ти… – натякав на вкрадені помідори.
– Скажу… – Мирося розтирає по личку криваві шмарклі.
– Ну, як собі знаєте, тільки ж ти, Іване, більше її не бий?
– Більше вже не буду! Поки що… – обіцяє мій Іван, і йде.
Мирося ще трохи плаче. А тоді підводиться із землі. Стає спочатку на коліна, тоді, тримаючись за бік, випростовується на увесь зріст і шкандибає, накульгує межею аж до берега. Бреде Мирося до копанки, там стає навколішки над водою і миє руки. Умиває обличчя, крізь сльози посміхається до старої верби.
– А що, обдурила? – повертається до хати і махає кулаком – до Івана.
Це такі помідори.
Бо про цукор не було й мови! Я ж заради того цукру цілу весну і літо сапала колгоспні буряки – під пекучим сонцем, під дощем або на вітрі. Щоб на осінь отримати один мішечок…
У темній комірчині я підв’язувала цукор до бантини, чіпляла його аж високо попід стелею – щоб діти не дістали.
І от, як усі пішли із дому, Іван став на стільчик, взяв у руки цівку – трубочку із бузинової палички, посередині маленька дірка (через цю цівку я пропускала нитку на верстат). Іван цівку пхає у мішок, та й собі цідить цукор. Набирає повну кружку – це собі. А ще ж Мирося поряд, стереже!
– А я мамі все розкажу… – дитина стоїть, канючить. – Мені теж цукру націди! – і простягає таку ж, як і в Івана, металеву.
– Давай… – зітхає Іван, немає що робити, бо нікого, крім нього і Миросі, немає вдома – всі інші вже давно при ділі. Тільки вони, мої найменші діти, вдома, стерегли так мішок із цукром. – Але ти ще мала, то тобі тільки половина!
– Добре…
Цівку Іван кладе туди, де й взяв, – пхає в запічок, до мотовила, а сам мало в’язи не зверне – озирається, чи Мирося не вмочила губи в його цукор. Але Мирося того не зробить, вона жде – ще пам’ятає науку у малині!
А далі – цукор водою залляли і вприкуску їдять із хлібом, розкошують! Іван аж очі закриває, аж стогне від задоволення.
– Може, ще? – наставляє Мирося до нього свою кружку, вона ще й дивиться угору – на мішок.
– Ходімо звідси, вже більше не можна, – каже Іван і видирає у Миросі ще кілька крапель солодкої води – собі у рот.
І так щодня.
Аж якось стало видно…
Одного разу я, вигонячи увечері дітей із хати – «до вітру», щоб не напудили в соломі, між іншим, важко зітхаючи, сказала – так, аби чули Іван із Миросею:
– І що його робити? Така у нас біда…
– Яка? – спиталася Мирося, бо ж цікаво!
– Та, у мішку із цукром завелися черв’яки. Сьогодні відкрила мішка, хотіла трохи взяти, аж вони там кубляться – такі товсті, як палець завгрубшки! А слизькі, а смердючі, жовті. Фе! І де ж це вони там взялися? Я тепер вже й і не знаю, що його робити? Там така бридота…
А у Миросі
