Зірки Егера - Геза Гардоні
Тієї ночі з фортеці зникло кілька чоловік. Всі вони були родом з Верхньої Угорщини. Замість них прийшли інші. Тридцять селян прибуло з Фелнемета. Принесли з собою випрямлені коси. Один узяв навіть важкий ціп. Бияк був утиканий гострими цвяхами. Привів селян широкоплечий чоловік у шкіряному фартусі, з молотом на плечі.
Зупинившись перед Добо, він опустив молот на землю і зняв з голови шапку.
Добо подав йому руку.
— Ми з Фелнемета. Прийшли до вас. Мене звати Гергеєм, я коваль. Треба бити молотом залізо — битиму, треба турків бити — теж молот згодиться.
Того ж дня прийшли і алмадярці, і тихомерці, і абоньці. Більшість з дружинами. Жінки несли клунки, чоловіки — мішки. Дехто прибув на возах, привів коней.
В'їхала до фортеці і запряжена волами мажа. На мажі стояв дзвін, такий великий, що краями терся об колеса.
Перед мажею поволі брів підстаркуватий пан, поруч з ним — два паничі в синіх сукняних доломанах і червоних чоботах. Одному з них, з підкрученими вусами, було років двадцять, другому — не більше шістнадцяти, ще майже хлопчик.
Усі троє кругловиді, смагляві, схожі один на одного. І шиї в них однаково короткі. Тільки лоб старого поорали зморшками турботи. На поясі в нього висіла шабля в чорних оксамитових піхвах, а в юнаків — вузькі шаблі в червоних оксамитових піхвах. Всі троє розчервонілися від спеки.
Старий був весь у чорному.
Його одяг ще здалеку впав у вічі Добо, але тепер він був зайнятий фелнеметцями і звернув увагу на новоприбулого, тільки коли він підійшов упритул.
Це був його єгерський староста.
— Ти ба, дядько Андраш! — вигукнув Добо, подаючи йому руку.
— Я і є,— відповів єгерський староста.— Везу великий дзвін. Решту наказав закопати.
— А ці два парубки?
— Мої сини.
Добо і їм подав руку, потім, повернувшись до погонича волів, сказав:
— Дзвін треба залишити біля Церковної вежі.— І, покликавши кивком зброєносця, додав: — Криштофе, скажи панові Мекчеї, хай накаже закопати дзвін, та якнайглибше: щоб ядра його не пошкодили.
Погляд його затримався на чорних чоботах старости.
— По кому жалоба, отче? — спитав Добо.
Староста відповів, не підводячи очей:
— По рідному місту.
І коли він підвів голову, в очах його блищали сльози.
Потім підійшов чоловік у сукняному одязі попелисто-сірого кольору і дві жінки. Кожна вела з собою дитину.
Добо привітно подивився на новоприбулого.
— Ви, напевно, мірошник?
— Вгадали. Макларський мірошник,— відповів прибулець, і від привітливих слів капітана в очах його сяйнула радість.— Звуть мене Яношем Воді. Я до ваших послуг, пане капітан. Я ночував тут на Строкатому млині.
— Хто ці жінки?
— Одна — моя дружина, друга — дочка. А хлопчики — мої сини. Не хотіли розлучатися зі мною. Я й подумав: хай і тісно, зате всі свої.
— Місце ми знайдемо, про це й говорити годі. Ото лише жінок в фортеці забагато.
Добо повернувся до Шукана:
— Скільки всього жінок у фортеці?
— Поки що сорок п'ять,— відповів Шукан.
Добо похитав головою.
Згодом прибули ще троє і з ними піп — худий чоловік із запалими щоками. Шаблі при ньому не було, тільки патериця і через плече висіла торба, зшита з лисячої шкури.
Добо зрадів йому. Попи у фортеці потрібні, аби захисники постійно відчували близькість бога. Мусить же хтось і проповіді читати, причащати вмираючих, ну, і, звісно, ховати.
— Ласкаво просимо! — подав йому руку Добо.— Я не питаю навіть вашого імені — ви прийшли з божої волі, вас бог послав.
— Священики у фортеці є? — запитав церковний служитель.— Скільки?
— Один,— відповів Добо засмучено.
З недорікуватості попа він зрозумів, що й цей не читатиме витязям проповідей.
Коли турки ринули з півдня і підковою оточили місто, всі його мешканці сховались у фортеці. Здебільшого це були селяни й ремісники з дружинами й дітьми.
У будь-якому місті, яке чекає облоги, трапляються люди, котрі не вірять у можливість біди й кажуть: «Неправда все це, ніякі турки не прийдуть! Тільки народ залякують щороку. От постривай, побачиш, що й постаріти встигнемо, й повмираємо, а клопоту від турків матимемо менше, ніж від хрущів».
Отаких найбільше тоне при повенях, таких найбільше знищує війна. Це нащадки
