Зірки Егера - Геза Гардоні

— Я це знаю, милостива пані. Тому й відправив його додому. А зараз покваптеся їхати назад, поки не зімкнулося кільце турецької раті.

Він викликав сотню кінних солдатів для супроводу вдови.

Жінка, стиснувши кулаки, благально дивилася на Добо.

— Якби він повернувся...

— Сюди він уже не повернеться. До ночі місто буде оточене. Пробитися до нас зможе лише королівське військо.

— А якщо Балаж повернеться разом з ними...

— Тоді я замкну хлопчика у себе в будинку!

Жінка сіла в карету, попереду й позаду карети їхало по п'ятдесят вершників. Четвірка коней, наче пушинку, помчала карету до Строкатих воріт. З чотирьох воріт фортеці лише ці лишалися незачиненими. Тільки тут ще можна було проїхати в бік Сарвашке або ж Тарканя.

За чверть години з вежі повідомили, що ближча частина півкола турецької раті сягнула Строкатих воріт.

З варти, яка супроводжувала пані Балог, учвал примчав вершник:

— Пан лейтенант Фекете питає, як йому бути: прориватися крізь турецьке військо, щоб провезти даму?

Добо вибіг на вежу і побачив силу-силенну турецьких латників довкіл воріт і вишикуваних позаду них асабів.

— Hi!

Він лишився на вежі і, приклавши руку дашком, дивився на північ.

— Хлопці,— звернувся він до солдатів, які стояли на вежі,— ану, в кого з вас зіркі очі? Подивіться-но туди, вбік Фелнемета.

— Іде кілька вершників,— відповів один із солдатів.

— Двадцять,— сказав другий.

— Двадцять п'ять! — заперечив перший.

— Іде Лукач Надь! — вигукнув Мекчеї з Церковної вежі.

То й справді був Лукач Надь, лейтенант, який виїхав на розвідку до турків. Якого дідька, де ж він пропадав так довго? Та й як йому зараз в'їхати у фортецю?

Вершники мчали, наче на крилах вітру.

Пізно, Лукачу! Турки стоять біля воріт!

Та Лукач Надь ще не знав про це. Він з'їхав з пагорка і поскакав просто до Строкатих воріт. Тільки тут помітив він турецьку кінноту, різко смикнув поводи, і його маленький загін повернув до Бактайських воріт.

Там турків ще більше.

— Що, брате Лукач, бачать очі, та зуб не йме? — глузливо сказав Золтаї.

— Оце прикрість: біля воріт же не піші, а кінні турки стоять! — сказав Добо, тупнувши ногою.— Лукачеві не прорватись.

А Лукач дивився на фортецю, чухаючи за вухом.

Витязі з мурів махали йому шапками.

— Гайда, Лукачу, якщо не боїшся!

Віддалік раптом різнокольоровими плямами замиготіли коні — ціла сотня акинджі помчала навздогін за Лукачем Надем.

Але ж і Лукач не спить, він поскакав уперед зі своїми двадцятьма чотирма вершниками. Попервах ще було видно їхніх коней, але швидко й вони зникли з очей. Тільки дві хмари куряви, піднімаючись над тополями, летіли до Фелнемета.

Наступного дня була неділя, але єгерські дзвони мовчали.

Фортецю і місто облягли турки.

На горах і пагорбах рябіли тисячі наметів — червоні, білі, траплялися також зелені, сині чи жовті. Намети рядових були схожі на зігнуті навпіл гральні карти. А для офіцерів поставили восьмикутні високі й красиві шатра. На золотих кулях бунчуків вигравали промені сонця, вітер розвівав стяги з півмісяцем. На Фелнеметському лузі, на Кіштайському полі й повсюди, де росла трава, випасалися тисячі коней. В річці купалися буйволи і люди. Вирувало, гуло людське море. То тут, то там вирине з нього голова верблюда чи біла чалма верхового офіцера.

Над цим багатобарвним розхвильованим океаном скелястим островом височіла Егерська фортеця. Біля її підніжжя — містечко Егер, оточене частоколом, а зі сходу здіймався Королівський пагорб, напроти якого і спорудили найвищий мур.

Добо разом зі своїми офіцерами знову піднявся на плескату покрівлю вишки. Добре, що король Іштван вибудував дві вартові вишки: з них тепер гарно видно, як турки установлюють свої гармати.

Поза фортецею розкинулася велика, заросла травою кругла поляна завбільшки з половину будайського Вермезе («Кривавого поля»). Далі червоніло листя виноградників, які густо вкривали мальовничий пагорб. Ось на цей пагорб і витягли турки три стінопробивні гармати.

Вони навіть тури не встановили для прикриття гармат і не відвели подалі тридцять буйволів, які притягли гармати, а відпустили їх пастися під пагорбом. Тепер біля гармат видно було тільки верблюдів, нав'ючених чорними мішками.

— Мішки шкіряні,— пояснив Добо.— В них