Зірки Егера - Геза Гардоні

— Скільки у них гармат?

— Старих стінопробивних — шістнадцять. Інших великих гармат — вісімдесят п'ять. Маленьких гармат — сто п'ятдесят. Мортир — безліч. Ядра вони везуть на сто сорока підводах. Бачив я двісті верблюдів, навантажених порохом. На запряженій чотирма волами мажі везуть мармурові ядра, кожне завбільшки з добрячий кавун.

— А як у них із харчами?

— Обмаль рису. Зараз уже рис видають тільки офіцерам. А борошно, овець, корів здобувають грабунком від наших людей.

— Хвороб у таборі нема?

— Ні. Лише Касон-бей захворів у Хатвані — обжерся огірками.

— Хто ще йде?

— Арслан-бей.

— Син колишнього будайського паші?

— Так.

— А ще?

— Мустафа-бей, Камбер-бей, правитель Нандорфехервара, сендрейський бей, Дервіш-бей, Велі-бей...

— Щоб його пранці з'їли, того Велі-бея! — заклекотів Мекчеї.— Тепер він у мене заспіває!

— Та й потанцює,— додав Гергей.

— А Дервіш-бей,— розпитував далі Добо,— це що за птах?

Варшані похитав головою.

— Якийсь дивак. Зовні такий же, як і всі, а коли йде в бій, бейський одяг знімає і зодягає волосяницю. Тому й звуть його Дервіш-беєм.

І Варшані зніяковіло закліпав очима. З питання Добо він зрозумів, що якийсь інший вивідувач випередив його.

— Що він за чоловік? — далі допитувався Добо.— Яке військо він очолює?

— Бачив я його серед кіннотників. Він одноокий. Раніше був агою в яничарів, і справжнє його ім'я Юмурджак.

Гергей хапнувся за шаблю.

— Юмурджак! — повторив він.— А ви не пам'ятаєте, пане капітан? Від того Юмурджака я втік у дитинстві.

Добо замотав головою.

— Я вже зі стількома турками мав справу, що не дивно, якщо котрогось і забуду.— І раптом вигукнув, стукнувши себе по лобі: — Згадав! Це ж молодший брат Арслан-бея. Жорстокий пес! — І знову повернувся до вивідувача:— Ти ким був у них в таборі?

— Останнім часом слугою Менде-бея. Кат би його взяв, того віслюка, що полонив мене! Якби не він, я б міг доносити про всі їхні задуми.

— А як ти потрапив до бея?

— Потоваришував з його слугою і завжди отирався біля його шатра. Під Гатваном бей розгнівався на свого слугу і вигнав його. А оскільки мене він бачив не раз, то і взяв мене до себе. Я в нього навіть чорнило варити навчився.

— Що?

— Чорнило. Він, пане капітан, п'є чорнило, як вино. І зранку, і в обід, і ввечері — знай собі, чорнило жлуктить.

— Це, певно, не чорнило.

— Чорнило, пане капітан. Справжнє чорне чорнило. Варять його з якихось бобів, і такі вони гіркі, що я одного разу покуштував — так іще і на другий день плювався. По-турецьки ці боби звуть каве.

Офіцери перезирнулися. Жоден з них не чув про каву.

— Це добре, що ти потрапив до нього,— замислено вимовив Добо.— А що в їхніх військах говорять про Егер? Вважають фортецю сильною чи думають взяти її з ходу?

Вивідувач стенув плечима.

— Після того як упав Солнок, пане капітан, вони вважають, що їм належить увесь світ. Кажуть, Алі-паша написав Ахмедові, що Егер — це ветхий хлів.

— Виходить, що турецькі війська ще не об'єдналися?

— Ще ні.

Добо глянув на Мекчеї.

Той з усмішкою мовив:

— Нічого, вони ще побачать, які смиренні овечки ждуть на них у кожному ветхому хліві!

Вивідувач вів далі:

— В них у таборі чимало всілякого наброду. Війська супроводжують різні грецькі та вірменські купці, канатоходці, танцюристи, гендлярі, цигани. Є там і кілька сотень невільниць. Більшість із них — жінки з Темешвара. Їх поділили між офіцерами...

— Падлюки! — обурено вигукнув Мекчеї.

Вивідувач говорив далі:

— З невільників чоловічої статі бачив я там тільки хлопчиків та ще фурманів, які везуть ядра. Арслан-бей по десять разів на день повторює, що тільки-но егерчани побачать незліченну турецьку рать, то зразу ж повтікають, як і солнокці...

— Які в турків головні сили?

— Безліч яничарів. А ще більше кінних мюсселлемів. Йдуть і підкопувані, яких звуть