Зірки Егера - Геза Гардоні
— Скільки у них гармат?
— Старих стінопробивних — шістнадцять. Інших великих гармат — вісімдесят п'ять. Маленьких гармат — сто п'ятдесят. Мортир — безліч. Ядра вони везуть на сто сорока підводах. Бачив я двісті верблюдів, навантажених порохом. На запряженій чотирма волами мажі везуть мармурові ядра, кожне завбільшки з добрячий кавун.
— А як у них із харчами?
— Обмаль рису. Зараз уже рис видають тільки офіцерам. А борошно, овець, корів здобувають грабунком від наших людей.
— Хвороб у таборі нема?
— Ні. Лише Касон-бей захворів у Хатвані — обжерся огірками.
— Хто ще йде?
— Арслан-бей.
— Син колишнього будайського паші?
— Так.
— А ще?
— Мустафа-бей, Камбер-бей, правитель Нандорфехервара, сендрейський бей, Дервіш-бей, Велі-бей...
— Щоб його пранці з'їли, того Велі-бея! — заклекотів Мекчеї.— Тепер він у мене заспіває!
— Та й потанцює,— додав Гергей.
— А Дервіш-бей,— розпитував далі Добо,— це що за птах?
Варшані похитав головою.
— Якийсь дивак. Зовні такий же, як і всі, а коли йде в бій, бейський одяг знімає і зодягає волосяницю. Тому й звуть його Дервіш-беєм.
І Варшані зніяковіло закліпав очима. З питання Добо він зрозумів, що якийсь інший вивідувач випередив його.
— Що він за чоловік? — далі допитувався Добо.— Яке військо він очолює?
— Бачив я його серед кіннотників. Він одноокий. Раніше був агою в яничарів, і справжнє його ім'я Юмурджак.
Гергей хапнувся за шаблю.
— Юмурджак! — повторив він.— А ви не пам'ятаєте, пане капітан? Від того Юмурджака я втік у дитинстві.
Добо замотав головою.
— Я вже зі стількома турками мав справу, що не дивно, якщо котрогось і забуду.— І раптом вигукнув, стукнувши себе по лобі: — Згадав! Це ж молодший брат Арслан-бея. Жорстокий пес! — І знову повернувся до вивідувача:— Ти ким був у них в таборі?
— Останнім часом слугою Менде-бея. Кат би його взяв, того віслюка, що полонив мене! Якби не він, я б міг доносити про всі їхні задуми.
— А як ти потрапив до бея?
— Потоваришував з його слугою і завжди отирався біля його шатра. Під Гатваном бей розгнівався на свого слугу і вигнав його. А оскільки мене він бачив не раз, то і взяв мене до себе. Я в нього навіть чорнило варити навчився.
— Що?
— Чорнило. Він, пане капітан, п'є чорнило, як вино. І зранку, і в обід, і ввечері — знай собі, чорнило жлуктить.
— Це, певно, не чорнило.
— Чорнило, пане капітан. Справжнє чорне чорнило. Варять його з якихось бобів, і такі вони гіркі, що я одного разу покуштував — так іще і на другий день плювався. По-турецьки ці боби звуть каве.
Офіцери перезирнулися. Жоден з них не чув про каву.
— Це добре, що ти потрапив до нього,— замислено вимовив Добо.— А що в їхніх військах говорять про Егер? Вважають фортецю сильною чи думають взяти її з ходу?
Вивідувач стенув плечима.
— Після того як упав Солнок, пане капітан, вони вважають, що їм належить увесь світ. Кажуть, Алі-паша написав Ахмедові, що Егер — це ветхий хлів.
— Виходить, що турецькі війська ще не об'єдналися?
— Ще ні.
Добо глянув на Мекчеї.
Той з усмішкою мовив:
— Нічого, вони ще побачать, які смиренні овечки ждуть на них у кожному ветхому хліві!
Вивідувач вів далі:
— В них у таборі чимало всілякого наброду. Війська супроводжують різні грецькі та вірменські купці, канатоходці, танцюристи, гендлярі, цигани. Є там і кілька сотень невільниць. Більшість із них — жінки з Темешвара. Їх поділили між офіцерами...
— Падлюки! — обурено вигукнув Мекчеї.
Вивідувач говорив далі:
— З невільників чоловічої статі бачив я там тільки хлопчиків та ще фурманів, які везуть ядра. Арслан-бей по десять разів на день повторює, що тільки-но егерчани побачать незліченну турецьку рать, то зразу ж повтікають, як і солнокці...
— Які в турків головні сили?
— Безліч яничарів. А ще більше кінних мюсселлемів. Йдуть і підкопувані, яких звуть