Зірки Егера - Геза Гардоні

Він кинув хлопчиків одяг.

— Аннем![76] — вимовив малюк.— Нереде? [77]

— Бачиш, він угорець! — вигукнула радісно жінка.— Він же сказав: «Оням дере іде!»[78]

І вона повернулася до хлопчика.

— Та який же він угорець, тітонько Ваш! — усміхнувся Пете.— Він каже не «дере іде», а «нереде». Питає, де його мати.

— Йок бурда анин![79]

Хлопчик знову заплакав:

— Медед, медед![80]

Тітка Ваш опустилася на коліна і мовчки стала одягати малюка. Наділа на нього червоні шаровари, червону шапочку, червоні черевички і фіолетовий оксамитовий доломан. Правда, на доломані вже виднілися латки, та й червоні черевички вицвіли. Вона витерла фартухом хлопчикові обличчя.

— Треба його віддати туркам,— сказала вона.

Пете й сам не знав, що йому робити.

— Гей! — ревнув Бодогфалві, вихоплюючи шаблю.— Та хіба ж ці пси не вбивають наших дітей? Вони ж навіть немовлят не щадять!

Тітка Ваш руками захистила хлопчика від шаблі.

— Рубай його! — гарикнув здоровань.

— Не смій!

І три жінки миттю обступили хлопчика.

Поки солдат вкладав шаблю у піхви, малюк зник між фартухами і спідницями. Спіймай його тепер!

Після нічного бою Гергей поїхав до Мелегвізу. Викупався й зразу вернувся.

Перед палацом він зустрів дебелого хлопця в синій чумарці.

Хлопець ніс на плечі залізний шворінь, яким забивали заряд у гармату. На кінці шворня чорніло закіптюжене клоччя. Він привітався до Гергея. І коли повернувся до нього обличчям, Гергей остовпів...

Білявий хлопець у синій безрукавці... дитячий маленький ніс... сміливі очі...

Трапляються обличчя, які залишаються в нашій пам'яті так, як зберігаються на стіні картини. Гергей добре запам'ятав і це обличчя, і цю постать. Він бачив їх ще дитиною, коли попав у неволю і сидів на підводі на колінах у селянської дівчини. Хлопець був у кайданах і лаяв турків.

Гергей крикнув:

— Гашпаре!

— Слухаю, пане лейтенант! — здивовано відізвався хлопець.— Але звідки ви мене знаєте? — І він зняв шапку.

Очі Гергея були повні невимовного здивування.

«Казна-що! — дивувався він.— Бути цього не може! Двадцять років тому я його бачив».

— Як звати твого батька?

— Так, як і мене: Гашпар Кочиш.

— А матір звуть Маргіт, еге ж?

— Так.

— Вони в Барані одружилися?

— У Барані.

— Були у турецькій неволі?

— Їх тільки гнали в Туреччину.

— Але вони визволилися?

— Так.

— Їх звільнив Добо.

— Так, Добо й один хлопчик.

Обличчя Гергея пашіло.

— А мама твоя тут?

— Сюди перебралася, бо й тато мій тут. Ми, пане лейтенант, з ним разом при одній гарматі.

— Де ж вона?

— А он вона йде.

Від воріт йшла кругловида, гладка жінка.

В руках у неї два глеки з молоком, за спиною — цебер, у підітканому фартусі — морква.

Гергей кинувся їй назустріч.

— Дорога моя тітонько Маргіт! Дайте-но я вас розцілую!

Жінка не встигла й отямитись, як він розцілував її в обидві щоки.

— Рідна ви моя! — сказав Гергей.— Я той самий хлопчик, котрий сидів у вас на колінах, коли нас везли