Зірки Егера - Геза Гардоні
Добо не заперечував, щоб люди приходили. Чим народу більше, тим краще. Правда, жінки й діти не дуже бажані гості у фортеці під час облоги, але тепер їх уже не виженеш. До того ж солдатів багато, І жіночі руки необхідні вкрай. Нехай приходять!
Жінок посилали на роботу в кухні та в пекарні. Дядько Шукан показав кожній сім'ї, де притулитися. Траплялося, що в одній кімнаті доводилося розмістити по десять, а то й по двадцять душ. Але ж усе це тільки нічний прихисток і місце, де люди можуть скласти свої пожитки.
Чоловіків Мекчеї зібрав біля Воротної вежі і не дозволяв їм ввійти до фортеці, перш ніж вони складуть таку ж присягу, як і солдати.
— Гей,— сказав один єгерський виноградар, склавши присягу,— та ми ж для того і прийшли сюди, щоб захищати фортецю!
А інший додав:
— Не віддамо ж ми туркові наше рідне місто!
Мекчеї тут же роздав їм зброю. Під склепінням вежі купою лежали шаблі, списи, щити й шоломи. Не були це, звісно, витончені вироби дамаських, індостанських чи дербентських майстрів, а звичайна, місцями й іржава зброя, яка зі століття в століття нагромаджується у фортецях. Кожен міг вибрати собі до душі.
Вусатий швець з такими густими бровами, що вони скидалися на вуса, гордовито мовив:
— Дуже добре, пане капітан, що у вас так багато зброї, але я на всяк випадок узяв і мого ножика.— І він витягнув з-за нагрудника фартуха шевський ніж.— Хай-но турок полізе, я йому кендюхи випущу!
Дехто примірював шоломи, а оскільки ці залізні шапки були важкуваті і більше скидалися на каструлі, аніж на прекрасні лицарські убори, то їх клали назад.
Та й навіщо шолом!
Постривайте, ще дізнаєтеся для чого!
Під вечір вартові, які стояли на вежі, повідомили, що з боку Фелнемета, здіймаючи стовпи куряви, мчить по дорозі карета, запряжена четвіркою.
Вгадували, хто б це міг бути. У кареті четвірнею їздить хіба що архієпископ. Інші пани користуються каретою, лише коли вони хворі. Але ж хворий чоловік сюди не поїде.
Капітани самі піднялись на вежу й дивилися звідти на коней, які летіли, мов дракони.
— Гляньте-но, панове, та це ж архієпископ їде! — радісно вигукував лейтенант капітулу Фюгеді.
Та оскільки йому ніхто не повірив, він почав наводити приклади з історії:
— Хіба ж єпископи не бували присутніми при битвах? Були ж вони всі в Могачі. Бо ж архієпископ не лише церковний сановник, а й воєначальник. Кожен архієпископ має власне військо. Кожен архієпископ одночасно й капітан.
— Було б краще, якби кожен капітан одночасно був і архієпископом! — відповів Добо.
Очевидно, він думав про те, що в такому випадку він міг би виставити проти турків більше війська.
— А може бути, що це королівський скороходець, який захворів у дорозі й зараз їде в кареті? — висловив здогад Мекчеї.
Обличчя Добо проясніло.
— Король не може нас покинути!
Він квапливо спустився сходами вниз, перетнув ринкову площу і подався до Старих воріт, де був в'їзд для екіпажів.
Під'їжджала пофарбована в жовтий колір карета зі шкіряним верхом. Вона повернула до воріт і в'їхала на ринкову площу.
З карети вийшла висока жінка у чорному одязі.
— Де пан комендант? — були її перші слова.
Побачивши Добо, вона зняла вуаль. Було жінці років сорок. Судячи з одягу, вона — вдова.
— Пані Балог!..
Добо зачудовано дивився на неї. Знявши шапку, він мовчки вклонився.
Це була мати зброєносця, якого Добо доручив Лукачу Надю відвезти додому.
— Мій син...— проказала жінка тремтячими губами.— Де Балаж?..
— Я відіслав його додому,— відповів Добо.— Вже понад місяць, як відіслав.
— Знаю. Але він повернувся до вас.
— Балаж не повертався.
— Він лишив мені листа, що їде сюди.
— Він не приїхав.
— Балаж утік з дому. Поїхав навздогін за Лукачем Надем.
Вдова притисла руку до чола.
— Мій син, єдине моє дитятко... він теж загинув?!
— А може, й не загинув.
— Я поклялася біля смертного одра чоловіка, що не пущу сина ні на яку небезпеку, поки він не одружиться. Він же останній паросток нашого роду.
Добо стенув плечима.
