Зірки Егера - Геза Гардоні
— Та невже? — здивувалася жінка.— Невже це ви, ласкавий пане витязь?
Голос у неї був густий і низький, наче звук труби.
— Я, рідна ви моя! — радісно відповідав Гергей.— Скільки разів пригадував я ваше добре дівоче обличчя! Згадував, як ви голубили нас там, на тій нелегкій дорозі.
Очі тітки Маргіт зволожились від радості.
— Ану, потримай глек,— мовила вона синові,— а то, їй-богу, випущу з рук. А те дівчатко-крихіточка, чи живе воно?
— Живе. Вона моя дружина. Зараз вона дома, в Шопроні. Ми вже й сина маємо. Пончиком назвали. Я напишу додому, що бачив тітоньку Маргіт. Неодмінно напишу.
Гей, витязю Гергей, де твій синочок зараз? Де зараз красуня-дружина?
8Давно вже божий день, а Гергей спить на ведмежій шкурі. Прокинувся він від неймовірного гуркоту і тріскоту. Здавалося, ніби зразу ломляться в тисячу воріт.
Гергей потягнувся і встав, розчинив віконниці. Все місто у вогні. Величезний прекрасний собор, архієпископський палац, церква Міклоша, критий черепицею будинок каноніка, Строкатий млин, обидві вежі Строкатих воріт і багато інших споруд пойняті полум'ям і димом. З фортеці пекельна гуркотнеча — і над головою, і скрізь.
Прочинивши вікно, Гергей побачив, що дранки так і летять перед його носом. Він зрозумів, що зривають дах монастиря і ще зовсім новий прекрасний дах церкви. Звідусіль падає зелена черепиця, дранка, шалівки, бантини.
Гергей рвонув навстіж третє вікно — та ж картина: зривають дахи з будинків. У дворі і в проходах між будинками нема нікого, але мури фортеці всіяні людьми.
Глянув на сонце. Вже за полудень. Гергей гукнув слугу. Той не відізвався. Взявши глек з водою, Гергей швидко вмився, почепив шаблю і надів шолом з орлиним пером. Стрімголов збіг сходами, вхопив щит і, захищаючись від летючого дерев'яного шмаття, побіг до вежі.
Наче строкатий бурхливий потік, готовий затопити весь світ, ллється з долини турецька рать — б'ють барабани, сурмлять сурми — шум, гам... Хвилями наближаються бойові ряди, миготять пурпурові, білі й сині кольори одягу.
Гарненькі села біля Мелегвізу — Алмадяр, Тигомер — палають. Горять усі будинки.
На макларській дорозі кінця-краю не видно турецькій валці. Воли й буйволи тягнуть гармати.
На схилі гори — латники (джебеджі) у блискучих обладунках, внизу, біля заказника — незліченне військо кінних акинджі в червоних шапках. Цікаво, хто це ще там за ними?
— Де пан комендант?
— На церковній вишці.
Гергей дивиться. На плескатій покрівлі вишки стоїть Добо в буденній суконній шапці блакитнувато-сірого кольору. Поруч з ним товстошиїй Мекчеї, білявий Золтаї, Пете, священик Балінт, Цецеї і старий Шукан.
Гергей поспішає до них, біжить, перестрибуючи одразу по три приступки. Несподівано наштовхується на Фюгеді.
— Чому горить місто? — питає він, важко відсапуючись.
— Пан капітан наказав підпалити.
— А для чого ці руйнування?
— Дахи зриваємо, щоб туркам нічого було підпалювати і щоб вони не слугували їм прикриттям.
— Ти куди йдеш?
— Пильную за тим, як воду носять до водосховища. А ти йди нагору. Добо вже питав про тебе.
З вежі турецьку рать було видно ще краще.
Військо рябіло аж до Абоня, наче рухомий ліс.
— А, Гергей! — привітав Борнеміссу на вишці Мекчеї.— Я тут питаю [Криштофа: «Отак ви знищили вночі турецьку рать?»
— Воскресли, собаки! — відповів жартом і Гергей.— Он іде і той, голову якого привіз Бакочаї.
Добо похитав головою.
— Пропав Лукач Надь,— мовив він до Цецеї.— А як шкода! Двадцять чотири вершники з ним були, кращі мої кіннотники.
Гергей привітався з Добо, піднісши руку до шапки.
— А чи не привітати нам турків влучним пострілом? — спитав він.
Добо заперечливо хитнув головою.
— Ні.— І, помітивши запитальний погляд Гергея, кивнув у бік турків: — Перший вітається той, хто приходить.
Перед рубленим міським муром турецька рать розділилась, і одна колона повернула до заказника — так обтікає річка скелю, яка трапляється їй на шляху.
9