Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

листа; його не виявилось удома. Бажаючи за всяку ціну або вийти з цього стану смертної муки, або вже знати, що перебуватиму в нім вічно, я знову послала слугу зі своїм листом, звелівши йому дочекатися повернення Вальмона. Але ще до півночі слуга мій прибув із повідомленням, що кучер повернувся сам і сказав йому, що хазяїн не ночуватиме вдома. Уранці я розсудила, що мені залишається тільки одне – повторно зажадати повернення всіх моїх листів і просити Вальмона більше в мене не бувати. Я і дала відповідні розпорядження, але вони, мабуть, були абсолютно зайві: вже близько полудня, а він іще не з’явився, і я не отримала від нього хоча б записки.

Тепер, дорогий друже мій, мені додавати нічого. Ви в курсі справи, і ви добре знаєте моє серце. Єдина моя надія – що мені вже недовго доведеться засмучувати такого друга, як ви.

Париж, 15 листопада 17…

Лист 136

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Напевно, добродію, після того, що сталось учора, ви не розраховуєте більше бути прийнятим у мене та й не дуже цього прагнете! Тому пишу вам не стільки навіть для того, щоб просити вас у мене більше не з’являтися, скільки для того, аби знову зажадати у вас повернення листів, яких мені не слід було писати. Якщо вони коли-небудь могли мати для вас певне значення, як свідчення породженого вами засліплення, то нині, коли воно пройшло, вони не можуть не бути для вас байдужими, бо висловлюють лише почуття, вами ж у мені знищене.

Признаюся, що з мого боку помилкою було перейнятися до вас довірою, жертвами якої виявилося до мене стільки інших жінок. У цьому я звинувачую лише себе. Проте я вважала, що в усякому разі не заслуговую на те, щоб ви віддавали мене на осміяння та ганьбу. Я гадала, що, пожертвувавши заради вас усім і втративши через вас право на повагу з боку інших людей і навіть на самоповагу, я могла розраховувати, що ви не судитимете мене більш суворо, ніж товариство, в чиїх очах існує все ж величезна різниця між жінкою, винною в слабкості, і жінкою, вкінець зіпсованою. Ось чому я згадую тут лише про ті проступки ваші, які завжди і всіма засуджуються. Про проступок проти любові я умовчую: вашому серцю однаково не зрозуміти мого. Прощавайте, добродію.

Париж, 15 листопада 17…

Лист 137

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Мені щойно вручили, добродійко, вашого листа. Я здригнувся, прочитавши його, і в мене ледве вистачає сил написати відповідь. Якої ж ви про мене жахливої думки! Ах, звичайно, я здійснював проступки такі, яких не пробачу собі все життя, навіть якби ви покрили їх своєю поблажливістю. Але наскільки ж завжди було чужим душі моїй те, в чому ви мені докоряєте! Як, це я принижую, ображаю вас, я, що шанує вас не менше, ніж любить, який спізнав почуття гордості лише в ту мить, коли ви визнали його достойним себе? Вас ввели в оману зовнішні обставини, і я не заперечую, що вони могли бути проти мене. Але хіба в серці вашому не було того, що треба для боротьби з оманою? І чому воно не обурилося від самої думки про те, що може на мене нарікати? А ви повірили! Значить, ви не лише визнали мене здатним на таку мерзотність і безумство, але у вас навіть виникла думка, що жертвою його ви стали через свою доброту до мене! Ах, якщо ви себе вважаєте до такої міри приниженою любов’ю, то який же я низький у ваших очах!

Пригнічений мукою, яку заподіює мені ця думка, я, відганяючи її, втрачаю час, який слід було б використати на те, щоб згладити її з вашої свідомості. Буду відвертим – мене стримує ще один аргумент. Чи треба говорити про події, які я хотів би повністю забути? Чи треба затримувати вашу увагу – та й мою теж – на миті омани, яку я хотів би спокутувати всією своєю рештою життя, – причина її мені самому ще не зовсім ясна, і спомин про неї завжди буде для мене принизливим і ганебним? Ах, якщо, звинувачуючи себе самого, я ще більше розпалю ваш гнів, помста у вас під рукою: досить буде віддати мене на муки моїй же совісті.

Та все ж – хто повірив би? – першопричиною цієї події було те всемогутнє зачарування, яке я відчуваю, перебуваючи біля вас. Саме воно змусило мене забути про важливу справу, що не терпіла зволікання. Я пішов од вас надто пізно і не зустрівся з чоловіком, якого шукав. Я сподівався застати його в Опері, але й ця спроба виявилася марною. Там була Емілі, яку я знав у дні, коли не мав ніякого уявлення ні про вас, ні про справжню любов. У Емілі не було карети, і вона попросила мене підвезти її – вона живе за кілька кроків од театру. Я не надав цьому ніякого значення і погодився. Але саме тоді ми з вами і зустрілись, і я відразу ж відчув, що ви можете поставити мені це в провину.

Страх викликати ваше незадоволення або засмутити вас має наді мною таку владу, що його не можна не помітити, і на нього дійсно незабаром звернули увагу. Признаюся, що він навіть змусив мене попросити цю дівицю не показуватись. Але обережність, викликана моєю любов’ю, обернулася проти любові. Звикла, подібно до всіх таких жінок, вважати свою владу, завжди незаконну, міцною тільки тоді, коли нею можна зловжити, Емілі, звичайно, вирішила не упускати такої блискучої можливості. Чим більше помічала вона, що моя тривога посилюється, тим більше старалася вона, щоб її побачили в моїй кареті. А її безумний сміх, через який я тепер червонію лише при думці, що ви хоч на мить могли визнати себе його причиною, викликаний був тільки моєю жорстокою мукою, що виникала знову ж таки від моєї любові та поваги до вас.

Досі я, як мені здається, більш нещасний, аніж винуватий, і ті проступки, єдині, про які ви згадуєте й які завжди й усіма засуджуються, – їх не існує, і за них мені докоряти не можна. Але