Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Але заклинаю вас, милий друже мій, остерігайтеся над усе необачних рішень, які говорять не стільки про силу духу, скільки про повний розпач. Не забувайте, що, зробивши когось володарем вашого життя – користуюся вашим же висловом, – ви все ж таки не змогли позбавити своїх друзів того, чим вони володіли раніше і від чого ніколи не відмовляться.

Прощавайте, дорога моя дочко. Думайте іноді про свою ніжно люблячу матір і не сумнівайтеся, що вам вона віддає завжди і передусім свої найзаповітніші думки.

Із замку ***, 4 листопада 17…

Лист 131

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

От і чудово, віконте, цього разу я більше задоволена вами. Але тепер поговорімо дружньо, і я сподіваюся переконати вас, що та змова між нами, якої ви, мабуть, так бажаєте, була б чистісіньким безумством і для вас, і для мене. Невже ви ще не зрозуміли, що насолоди, яка дійсно є єдиним поштовхом для поєднання двох статей, усе ж недостатньо для того, щоб між ними виникав зв’язок, і що коли йому передує бажання, яке зближує їх, то після нього настає пересичення, що відштовхує їх одне від одного? Такий закон природи, і порушувати його владна тільки любов. А хіба любов приходить на замовлення? Але ж потрібна вона завжди. І це було б украй незручно, якби люди не зміркували, що, на щастя, достатньо, коли любов є в однієї зі сторін. Трудність таким чином зменшилася наполовину, і притому майже нічого не було втрачено: дійсно – одне щасливе тим, що любить, інше тим, що його люблять, хоча, щоправда, щастя це не таке велике, та зате його супроводить задоволення зради; вигоди врівноважені, й усе влаштовується.

Але скажіть мені, віконте, хто з нас двох візьме на себе клопіт зраджувати іншого? Пам’ятаєте розповідь про двох шахраїв, які впіймали один одного під час гри? «Нічого у нас не вийде, – сказали вони, – заплатимо за карти пополам». І вони кинули гру. Повірте мені, наслідуймо їх розсудливий приклад і не втрачатимемо спільно часу, який із таким успіхом можемо провести кожне окремо.

Щоб довести вам, що в цьому разі я керуюся вашою вигодою не менше, ніж своєю власною, що я дію так не з примхи, не через те, що знервована, я не відмовляю вам в обумовленій між нами нагороді. Я чудово розумію, що на один вечір ми залишимося цілком задоволені одне одним, і я навіть не сумніваюся в тому, що ми зуміємо так усолодити його, що нам буде шкода, коли він закінчиться. Але не забуваймо, що жаль цей необхідний для щастя. І хай там які б солодкі були наші ілюзії, не піддамось омані, ніби вони можуть бути тривалі.

Як бачите, я теж виконую свої зобов’язання, і навіть не чекаючи, щоб ви абсолютно точно виконали ваші. Бо я ж мала отримати першого ж після її падіння листа божественної недоторки. А тим часом чи то тому, що ви ним ще дорожите, чи то тому, що забули про умови угоди, яка, можливо, цікавить вас менше, ніж ви прагнете показати, я нічого, зовсім нічого не отримала. Тим часом або я помиляюсь, або ніжна святенниця посилено пише листи. Бо що їй робити, коли вона сама? Вже, напевно, в неї не вистачить розуму розважатися. Словом, у мене було б за що вам докорити, якби мені цього хотілося. Але я мовчу на відплату за деяке роздратування, що його, можливо, дозволила собі у своєму останньому листі.

Тепер же, віконте, у мене є до вас прохання, і навіть більше заради вас, аніж заради мене самої: відкладімо ненадовго мить, бажану мені, можливо, не менше, ніж вам. Я думаю, що відкласти її слід до мого повернення в місто. З одного боку, тут у нас не було б достатньої свободи, а з іншого – для мене була б деяка небезпека, оскільки досить, можливо, краплі ревнощів, аби прив’язати до мене осоружного Бельроша, хоча нині він тримається, можна сказати, на волоску. Він уже вибивається з сил, стараючись у виявах любові не осоромитись. Справа дійшла вже до того, що, перенасичуючи його пестощами, я змушена не лише бути обережною, але і хитрою. В той же час ви самі розумієте, що Бельрош може вважатися жертвою, яку я вам приношу. Обопільна невірність іще більше посилить чарівність.

А чи знаєте, я іноді жалкую, що ми змушені вдаватися до таких засобів. У дні, коли ми любили одне одного, – бо я гадаю, що то була любов, – я була щаслива… А ви, віконте? Але навіщо думати про щастя, якому немає повернення? Ні, хай там що, повернення неможливе.

Передусім я зажадала б жертв, яких ви, напевно, не змогли б або не захотіли принести, і яких я, можливо, зовсім і не гідна. А потім – як вас утримати? О ні, ні, я й думати про це не хочу. І хоча писати вам завдає втіхи мені зараз, я вважаю за краще несподівано покинути вас.

Прощавайте, віконте.

Із замку ***, 6 листопада 17…

Лист 132

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Глибоко зворушена вашою до мене добротою, пані, я цілком віддалася б їй, якби мене не зупиняла в якійсь мірі боязнь осквернити її цим. Чому, коли ваша доброта мені така дорогоцінна, я в той же час мушу відчувати, що негідна її? Ах, але в усякому разі я наважуся висловити вам усю свою вдячність. Особливо захоплює мене ваша поблажливість доброчесності, якій наші слабкості відомі лише остільки, оскільки вона їм співчуває, – така сильна і така солодка влада її чар над нашими серцями, що витримає порівняння навіть із чарами любові.

Але чи можу я й тепер заслуговувати на дружбу, якої вже недостатньо для мого щастя? Те ж саме можу я сказати і про ваші поради: я усвідомлюю всю їх мудрість, але не можу їх дотримуватись. І як не вірити мені в повне