Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

А тепер одна жінка, яку я шалено люблю, вимагає, щоб я тобою пожертвував. Не моя в тім провина.

Я розумію, що це – чудовий привід звинуватити мене в клятвопорушенні. Але якщо природа наділила чоловіків тільки щирістю, а жінкам дала упертість, – не моя в тім провина.

Повір мені, візьми іншого коханця, як я взяв іншу коханку. Це хороша, навіть чудова порада. А якщо він тобі не припаде до смаку, – не моя в тім провина.

Прощавай, мій ангеле, я оволодів тобою з радістю й покидаю без жалю: можливо, я ще повернуся до тебе. Таке життя. Не моя в тім провина».

Зараз не час, віконте, розповідати вам, як подіяла ця остання спроба, і про її наслідки, але обіцяю повідомити вас про це в найближчому ж листі. У нім же ви знайдете і мій ультиматум стосовно вашої пропозиції відновити нашу з вами угоду. А до того – кажу вам просто: прощавайте…

До речі, дякую за подробиці відносно малої Воланж. Це – статейка для газети, лихослів’я ми пустимо наступного дня після весілля. Поки ж що прийміть мої співчуття з нагоди втрати спадкоємця. Прощавайте, віконте.

Із замку ***, 24 листопада 17…

Лист 142

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Утішне слово, чарівний друже мій, не знаю справді, чи погано я прочитав, чи погано зрозумів і вашого листа, і розказану в нім історію, і прикладений до неї зразок епістолярного стилю. Єдине, що я можу вам сказати, – це те, що останній видався мені оригінальним і цілком здатним справити належне враження, тому я його попросту переписав і так же просто послав божественній президентші. Я не втратив ні хвилини часу – ніжне послання було відправлене вчора ж увечері. Я вважав за краще не зволікати, бо, по-перше, обіцяв написати їй учора, а по-друге, подумав, що їй, мабуть, і цілої ночі не вистачить на те, щоб заглибитися в себе і розміркувати над цією великою подією, нехай би ви навіть повторно докорили мені за цей вислів.

Я сподівався, що ще сьогодні вранці встигну переслати вам відповідь моїй коханій. Але зараз уже близько полудня, а я ще нічого не отримав. Я почекаю до п’ятої години, і, якщо на той час не буде ніяких вістей, сам за ними вирушу. Бо тільки перший крок важкий, особливо коли виявляєш увагу.

А тепер, як ви самі розумієте, я кваплюсь дізнатися про кінець історії цього вашого знайомого, на якого лягла жахлива підозра, ніби він у разі потреби не здатний пожертвувати жінкою. Чи виправиться він? Чи пробачить йому великодушна приятелька?

Проте я не в меншій мірі бажаю отримати ваш ультиматум, як ви висловилися мовою високої дипломатії! Особливо ж цікаво мені знати, чи не виявите ви любові й у цьому останньому моєму вчинку. О, звичайно, вона в ньому є, й у великій кількості! Але до кого? Втім, я не хочу хвалитись і всі свої надії покладаю на вашу доброту.

Прощавайте, чарівний друже мій. Листа цього я запечатаю не раніше другої, сподіваючись, що зможу додати до нього бажану відповідь.

О другій годині після полудня.

Як і раніше, нічого, а чекати більше не можна – немає часу додати хоч одне слово. Але чи відкинете ви і цього разу ніжні поцілунки любові?

Париж, 27 листопада 17…

Лист 143

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Зірвано завісу, добродійко, на якій написано було оманливу картину мого щастя. Фатальна правда розплющила мені очі, і я бачу перед собою неминучу близьку смерть, шлях до якої лежить між соромом і розкаянням. Я піду по цьому шляху… і муки мої будуть мені дорогі, якщо вони скоротять моє існування. Посилаю вам отриманого мною вчора листа. Нічого не додаватиму до нього: він сам за себе говорить. Зараз уже не до скарг – залишається лише страждати. Мені потрібна не жалість, а сили.

Прийміть, добродійко, моє останнє «прощай» – прощаюсь я тільки з вами, – і виконайте моє останнє прохання: полиште мене моїй долі, забудьте про мене, не вважайте мене більше за живу. В горі є певна межа, за якою навіть дружба лише посилює наші страждання і не може їх зцілити.

Коли рани смертельні, всяка спроба лікувати їх нелюдяна. Мені віднині чужі всі почуття, окрім відчаю. Для мене тепер немає нічого – тільки глибока ніч, в якій я хочу поховати свою ганьбу. Там плакатиму я про гріхи свої, якщо ще зможу плакати! Бо відучора я не пролила і сльозинки. У моєму зів’ялому серці їх більше немає.

Прощавайте, добродійко. Не відповідайте мені. Я дала клятву на цьому жорстокому листі – більше їх не отримувати.

Париж, 27 листопада 17…

Лист 144

Від віконта де Baльмона до маркізи де Мертей

Учора о третій годині після полудня, чарівний мій друже, втративши в очікуванні вістей терпіння, я з’явився до покинутої спокусниці; мені сказали, що її немає вдома. Убачивши в цій фразі тільки відмову прийняти мене, чим я не був ні здивований, ні зачеплений, я пішов у сподіванні, що моя поява змусить таку чемну жінку удостоїти мене хоч би одним словом у відповідь. Мені так хотілось отримати його, що я навмисно зайшов додому близько дев’ятої години вечора, але так нічого і не знайшов. Здивований цим мовчанням, якого зовсім не чекав, я послав свого єгеря за новинами і доручив йому дізнатися, чи, бува, не померла ця чутлива особа або, можливо, помирає? Словом, коли я остаточно повернувся додому, він повідомив мене, що пані де Турвель дійсно поїхала об одинадцятій ранку в супроводі покоївки, що везти себе вона звеліла в монастир *** і о сьомій годині вечора відіслала назад карету і своїх людей, звелівши передати, щоб удома її не чекали. Певна річ, це повне дотримання пристойності. Монастир – кращий притулок для вдови. І якщо вона чинитиме опір такому похвальному наміру, я зможу додати до всього, чим я їй