Щоденник злодія - Жан Жене

«Щоденник злодія» — найвідоміший твір Жана Жене. Він надихнув Жана-Поля Сартра на такі слова:

«Самохіть Наркісом не стати. Скільки тих, хто, схилившись над водою, може угледіти тільки розпливчастий образ людини. Жене бачить себе всюди; найтьмяніші поверхні відбивають його образ; навіть в інших людях він бачить самого себе; і водночас він витягує на світ божий їхню найзаповітнішу таїну. Хвилююча тема двійника, відбиття двійника, брата-ворога, червоною ниткою проходить крізь усі його твори. Кожен із його двійників володіє цією дивовижною здатністю — бути водночас самим собою і власним відбиттям. Жене змальовує натовп, що кишить і вирує, приваблює нас, захоплює і перетворюється на Жене під поглядом самого Жене.

У «Щоденнику злодія» міт про двійника набув такої форми, яка викликає найбільшу довіру; вона щонайбуденніша, щонайприродніша: Жене говорить тут про Жене без посередника; він розповідає про своє життя, про свою жалюгідність і про свою славу, про свої пристрасті; він творить історію своїх думок, можна подумати, що в нього, як і в Монтеня, є щиросердий і невимушений задум написати автопортрет. Але Жене ніколи не буває простим, навіть із собою. Звичайно, він говорить усе. Усю правду і тільки правду: але ця правда свята. Його життєпис — то не просто життєпис, а лише позірність його: то свята космогонія. Його історії — то не просто історії: вони вас полонять і зачаровують; ви вірите, що він розповів вам про правдиве життя, і раптом помічаєте, що він описує вам обряди; якщо він розповідає про запаршивілих злидарів із «Барріо Чіно», то це тільки для того, щоб урочисто обговорити питання старшинства та етикету: він нагадує Сен-Сімона цього «Двору Чудес». Його спогади — то не спогади: вони достеменні й водночас святі; він розповідає про своє життя, як євангеліст, як зачарований свідок… Якщо ж ви зумієте розгледіти через прозурку тонесеньку межу, що відокремлює міт оманливий від міту завуальованого, то відкриєте для себе жахливу правду».

Сартрові

Кастору

Одяг каторжан посмугований у рожеве і біле. Якщо за велінням свого серця я вибрав світ, який мені до вподоби, то чому б не спромогтися принаймні пізнати там усі ті численні почуття, яких тільки забажаю: отже, існує тісний зв'язок між квітами і невільниками. Тендітність, ніжність перших є одного поля ягода з брутальною нечутливістю других.[i] Якщо мені доведеться зображувати каторжанина — чи злочинця, — я уквітчаю його таким морем квітів, що він сам, потопаючи в них, обернеться на велетенську нову квітку. Я полинув у світ, що його називають світом зла, і через любов уклепався в таку авантуру, яка спровадила мене до в'язниці. Так, чоловіки, які прирекли себе на зло, не завжди привабливі, проте вони володіють чоловічими чеснотами. Самохіть або ж завдяки випадковому вибору, свідомо і без нарікань вони занурюються в осуду гідне, ганебне середовище, схоже на хлань, у яку затягує людей пристрасть.[ii] Еротичні ігри відкривають нечуваний світ, що виявляється в нічній мові коханців. Такою мовою не листуються. Нею нашіптують хрипким голосом уночі на вухо. А на ранок її забувають. Відкидаючи чесноти вашого світу, злочинці безнадійно ладні створити свій заборонений світ. Вони ладні в ньому жити. Повітря тут затхле: проте вони навчилися ним дихати. Але злочинці далекі від вас — як у коханні вони тримаються на відстані, так і мене відмежовують від світу і його законів. Їхнє кохання тхне потом, спермою і кров'ю. Зрештою воно пропонує моїй спраглій душі й тілу відданість. Саме тому, що воно володіє цими еротичними станами, я й прихилився до зла. Моя авантура, до якої мене ніколи не штовхали ні обурення, ні протест, і дотепер залишається лише розволіклим паруванням птахів, обтяженим, ускладненим важким еротичним церемоніалом (символічними обрядами, що ведуть до каторги, сповіщаючи про неї). Оскільки каторга є покаранням, а в моїх очах виправданням наймерзеннішого злочину, то вона буде виявом крайнього упослідження. Ця безповоротна точка, до якої веде людський суд, мала постати переді мною, як ідеальна місцина найчистішої любовної гармонії, тобто найтьмянішої, де справлялися знамениті попільні весілля. Намагаючись їх оспівати, я використовую те, що надає мені форма, в якій виявляється найчудовніше природне почуття, викликане вже самим одягом каторжан. Крім своїх кольорів, завдяки своїй жорсткості, тканина нагадує деякі квіти, з ледь волохатими пелюстками — досить цієї єдиної деталі, щоб до понять сили та сорому я долучив щось найцінніше й заразом найхисткіше. Таке порівняння, яке мені відкриває мене, комусь іншому не спаде на гадку, а я ж не можу його позбутись. Таким чином я подарував невільникам свою ніжність, я намагався називати їх найчарівнішими іменами, соромливо вгорнувши їхні злочини в найвишуканішу метафору (під серпанком якої той не міг знехтувати розкішну мускулатуру вбивці, потугу його статевого органу). Чи не завдяки, власне, цьому образу я волію за краще уявити собі злочинців у Гвіані: найдужчих, які тримаються осібно, «найкрутіших», прикритих серпанком від москитів? І кожна квітка викликає в мені глибокий сум: всі ж бо невільники — символи журби та смерті. Отож я й шукав кохання, невід'ємного від каторги. Кожен із об'єктів мого кохання примушує мене сподіватися, передбачати його, дарує мені злочинців, штовхає мене до них або ж запрошує до переступу. Поки я пишу цю книжку, останні невільники повертаються до Франції. Про це нам повідомляють газети. Спадкоємець престолу відчуває не меншу пустку, ніж відчув її в собі я, коли республіка позбавляє його корони. Скасування каторги заважає нам із нашою живучою совістю ввійти до підземних міфічних країв. Нас позбавили найдраматичнішого видовища: нашої втечі, посадки на судно, врочистого виходу в море з понуреними головами. Повернення, така сама врочиста процесія у протилежному напрямку, вже втратило будь-який сенс. Власне, для мене знищення каторги означає своєрідну кару, кару над карами: мене вихолощують, позбавляють мене сорому. Безтурботно відітнувши наші мрії від їхніх німбів, нас передчасно будять. Центральні в'язниці зберігають свою могутність: але тепер це вже не те. Вони стали другорядними. Їхній елегантний чар прибляк, розвіявся. Повітря там таке сперте, що ув'язнені, мабуть, ледве волочать ноги. Вони там просто плазують. Централи злягаються крутіше, просто по-чорному, крутіше і суворіше, важка й повільна аґонія каторги була падінням, найпрекраснішим розквітом.