Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Цим своїм вчинком, для мене самого неймовірним, я збентежений і присоромлений настільки, що мені надзвичайно болісно нагадувати про нього. Пройнятий свідомістю провини, я готовий був би нести за неї кару або ж чекати пори, коли час, моя невичерпна ніжність і моє розкаяння принесуть мені ваше пробачення. Але як можу я мовчати, коли те, що мені залишається сказати вам, важливе саме для вас, стосується ваших почуттів?

Не подумайте, що я шукаю яких-небудь вивертів, аби виправдати чи прикрити свою провину: ні, я її визнаю! Але я не визнаю і ніколи не ви5знаю, що цю принизливу помилку може бути визнано злочином проти любові. Що може бути спільного між поривами чуттєвості, хвилинним засліпленням, яке незабаром змінюється соромом і розкаянням, і чистим почуттям, здатним виникнути лише в душі, сповненій ніжності, підтримуватися лише повагою і, врешті-решт, дати повне щастя? Ах, не принижуйте таким чином любові. А головне – бійтеся принизити себе, дивлячись із єдиної точки зору на речі непоєднувані. Дайте жінкам низьким, пропащим страшитися суперництва, що, як вони мимоволі відчувають, завжди їм загрожує, і відчувати муки ревнощів настільки ж жорстоких, наскільки і принизливих; але ви, ви відвертайте свій погляд від того, що може його осквернити, і, чиста, як божество, карайте, подібно до нього ж, за обра5зи, залишаючись до них нечутливою.

Але яку кару призначите ви мені, тяжчу, ніж та, що я її нині зазнаю? Що можна порівняти з жалем про провину, яка викликала ваш гнів із відчаєм від того, що завдав вам прикрості, з гнітючою думкою про те, що я став менш достойним вас? Ви шукаєте, чим би покарати мене, я ж прошу у вас втіх, і не тому, що заслуговую на них, а тому, що вони мені потрібні, й отримати їх я можу тільки від вас.

Якщо раптом, забувши про мою і про свою власну любов і не дорожачи більш моїм щастям, ви, навпаки, бажаєте увергнути мене у вічну муку – це ваше право: завдавайте удару. Але якщо, виявляючи поблажливість або чуйність, ви все ж таки згадаєте про ніжність, що поєднувала наші серця, про пристрасну знемогу душ, що вічно відроджується і стає все більш і більш палкою, про солодкі та щасливі дні, якими кожне з нас завдячувало іншому, про всі радощі, які дає тільки любов, – можливо, ви визнаєте за краще використати свою владу на те, щоб воскресити все це, замість того щоб знищувати. Що мені сказати вам іще? Я все втратив, і все втратив зі своєї ж вини. Але я все можу повернути, якщо на те буде ваша добра воля. Тепер вам вирішувати. Додам лише одне слово. Ще вчора ви присягалися мені, що моє щастя забезпечене, якщо воно залежить від вас! Ах, добродійко, невже ви повергнете мене тепер в безвихідний відчай?

Париж, 15 листопада 17…

Лист 138

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Наполягаю на своєму, чарівний мій друже, ні, я не закоханий, і не моя провина, якщо обставини змушують мене зображувати закоханість. Дайте тільки згоду і повертайтеся: ви незабаром самі переконаєтеся, наскільки я щирий. Я довів це вчора, а те, що відбувається сьогодні, не спростовує вчорашнього.

Отже, я був у чутливої недоторки, і ніяка інша справа мене не відволікала, бо мала Воланж, незважаючи на своє становище, ма5ла всю ніч провести на балу, який пані В*** давала, незважаючи на те, що сезон іще не настав! Я знічев’я спершу захотів продовжити своє відвідування й навіть зажадав у зв’язку з цим маленької жертви. Але тільки-но я дістав згоду, задоволення, якого я чекав, було порушене думкою про те, що ви наполегливо продовжуєте вважати мене закоханим або в усякому разі безупинно ставите мені це в докір. Отже, єдиним моїм бажанням стало переконати й самого себе і вас, що з вашого боку це чистісінький наклеп.

Тут я прийняв сміливе рішення і під досить дріб’язковим приводом покинув свою спокусницю, вкрай здивовану і, поза сумнівом, у ще більшій мірі засмучену. Я ж спокійнісінько вирушив у Оперу на побачення з Емілі, й вона може відзвітувати перед вами в тому, що до нинішнього ранку, коли ми розлучилися, ні єдиний жаль не збентежив наших втіх.

У мене, одначе, був би достатній привід для занепокоєння, якби не моя щонайповніша байдужість. Бо хай буде вам відомо, що не встигли ми з Емілі, що сиділа зі мною в кареті, від’їхати за чотири будинки від Опери, як із нами порівнялася карета суворої святенниці і внаслідок того, що утворилася тиснява, простояла поряд із нашою хвилин сім-вісім. Ми бачили одне одного, як у ясний полудень, і уникнути цього не було ніякої можливості.

Але це ще не все: мені спало на думку повідомити Емілі, що ця пані – та сама, якій я писав горезвісного листа (ви, можливо, пригадаєте цю мою витівку, коли сама Емілі слугувала пюпітром).[76] Вона ж бо цього не забула і, смішлива за вдачею, заспокоїлася, тільки коли надивилася вдосталь на цю, за її висловом, ходячу доброчесність, регочучи при цьому так непристойно, що можна було дійсно втратити терпець.

Але й це не все: можливо, ви сумніваєтеся в тому, що ревнивиця послала до мене того ж вечора? Мене не виявилось удома, але вона у своїй упертості відправила слугу повторно, звелівши йому дочекатися мого повернення. Я ж, вирішивши залишитись у Емілі, відіслав карету додому, а кучерові звелів тільки приїхати за мною вранці. Заставши посланця любові в моєму домі, кучер без зайвої балаканини повідомив його, що я не повернуся до ранку.

Вам легко здогадатися, що ця новина подіяла, і що по поверненні я отримав повну відставку, оголошену мені з усією належною урочистістю.

Таким чином, історія ця, на вашу думку, нескінченна, могла б закінчитися хоч сьогодні вранці. Якщо ж вона не закінчилася, то не тому, що я, як ви, напевно, гадаєте, дорожив нею, а лише внаслідок того, що, з одного боку, я вважаю неподобством, щоб мене кидали, а з іншого – тому, що честь цієї жертви хотів зробити вам.

Отже, на сувору записку я відповів довжелезним і дуже чутливим посланням. Я навів ґрунтовні пояснення, а щоб їх було прийнято за чисту монету,