Леді Африка - Пола Маклейн
Я нічого не знала про шлюб, і єдиним щасливим подружжям, яке мені довелося бачити, були Ді та леді Ді, — тепер теж далекі й невиразні спогади. Ферма й наші коні завжди здавалися моєю щасливою долею. Навіть не дозволяла собі мріяти про щось інше, але зараз усе це вислизало від мене, якоїсь миті я мала його втратити назавжди. Я ледь знала Джока й не розуміла, чому він обрав саме мене. Що він знав про мене, крім того, що я добре полюю? Йому подобався мій вигляд у бальній залі. Це все. Але одруження з ним означало б, що я можу залишитися тут — у Нджоро, бачити ті самі пагорби й ту саму безкраю далечінь, яка з них відкривається, жити звичним життям. Але чи не навигадував собі Джок, що закохався в мене? І чи зможу я закохатись у нього?
Усе навколо раптово спохмурніло. І найбільш несправедливим було те, що поки моє майбутнє летіло шкереберть, у Рути все складалося саме так, як він завжди мріяв. Десять років або й більше ми з ним намагалися перевершити одне одного, відчайдушно та безстрашно себе гартуючи. Це підготувало Руту до майбутніх випробувань, а значить, і мене теж. Звісно, маневри стали більш складними й ризикованими, але, якщо взятися до них із колишнім завзяттям, то можна так само впоратися. Я навчилася стрибати, бо стрибала, чи не так? Мені вистачило одного погляду на Руту, щоб зрозуміти: він більше не дитина. Значить, і я так само.
Наступного дня, після багатьох репетицій у своїй кімнаті, я вийшла до батька, щосили намагаючись здаватися впевненою в собі, та заявила, що маю намір залишитися у Нджоро.
— Добре, — кивнув він, склав пальці куреником і пильно глянув на мене. — Гадаю, це найкраще рішення. Джок путящий парубок, роботи не боїться. Я знаю: він подбає про тебе.
— Я й сама здатна про себе подбати, — збрехала я і відчула, як пульсує кров у скронях. Мусила зробити паузу та заспокоїтися, перш ніж спитати: — Можна, щоб Пегас залишився зі мною?
— Ти чесно його заробила. Я не можу його забрати.
Батько підвівся, щоб налити собі випити. Торф’яний запах скотчу спалахом обпік мої ніздрі.
— Я теж хочу випити.
Батько глянув здивовано.
— Тоді тобі доведеться принести води.
Я похитала головою.
— Гаразд, — сказав він. — Думаю, це ти також заробила.
Він передав мені круглий важкий келих, і ми посиділи мовчки до заходу сонця. Я вже куштувала вино та шампанське, але цей напій не був схожим на них. Від нього я почувалася старшою.
— У нас був непоганий забіг? — запитав батько.
Я кивнула, не в змозі знайти слова для всього, що відчувала. Глянула у свій келих і дозволила скотчу розлитися вогнем усередині.
13
ойно я дала Джокові згоду, все почало рухатися з неймовірною швидкістю. Одяг замовили, найняли священика, по всіх усюдах розіслали запрошення. Емма дуже добре уявляла мою весільну сукню — з гаптованого перлами атласу барви слонової кістки зі шлейфом, вишитими бантиками й квітами чортополоху, — і оскільки я не мала власних уподобань, то погодилася з її вибором. Були також квіти флердоранджу, довга фата з нінону й такі ніжні та вишукані черевички, що я не уявляла, як вони витримають на моїх ногах бодай день. Коли почали надходити подарунки — срібна таця для торта, кільця для серветок філігранної роботи, кришталева ваза у формі пуп’янка, різноманітні чеки, виписані на ім’я містера та місіс Пурвес, — то їх ретельно складали в одному кутку, а тим часом речі, що належали татові й Еммі, пакували в скрині та розставляли по інших кутках. У мене паморочилося в голові, коли бачила, як поступово тане ферма й водночас як незалежно від мене розплановується моє майбутнє, але розуміла, що тут уже нічого не вдієш.За кілька тижнів цієї метушні ми з Джоком провели наодинці лише якісь хвилини. В ті миті він міцно стискав мою руку та запевняв, що ми житимемо дуже щасливо. Розповідав про поліпшення й зміни, які збирається зробити на фермі. Про свої плани щодо нашого майбутнього. Про те, що розквіт нашої справи не за горами. Я покладалася на слова Джока, бо просто хотіла заспокоїтися. Чи не з нуля починався «Ґрін Гіллз» багато років тому? Наша нова ферма так само зросте й стане такою ж чудовою. Я мусила в це вірити навіть більше, ніж Джок.
— Яка ж ти швидка, — вигукнула Дос, коли я розповіла їй новини. — Коли ви бачилися з Джоком востаннє, наскільки я пам’ятаю, він тебе дратував.
— І досі трішки дратує, — зізналась я, — але я стараюся це приховувати.
— Не скажу, що в нас тут багатий вибір, — мовила вона. — Гадаю, одного дня я також стану дружиною фермера. Твій хоча б хвацький парубок.
— Отже, ти думаєш, це нормально, що я не шаленію від нього?
— Ще будеш, дурепо. Принаймні залишишся в рідних краях, і він дбатиме про тебе. Навіть якби твій батько не переїздив до Кейптауна, він все одно не зміг би все життя тобою опікуватися, — усміхнулася Дос. — Мій татусь повторює мені це за кожної слушної нагоди.
Ми з Джоком одружилися в День усіх святих, спекотної жовтневої середи, за два тижні до мого сімнадцятиріччя. За законом у шлюб вступали з вісімнадцяти, але батько вирішив, що я вже достатньо доросла й мій час настав. До церкви він вів мене під руку, а я не зводила погляду з Джока, щосили себе стримуючи, мовби збиралася битися з ним. Коли нарешті дійшла до нього та до священика в білому плоєному комірці, серце почало шалено стукотіти. Навіть непокоїлася: чи не чують його всі, хто поряд. Мені здавалося, що тоді вони здогадаються: я не кохаю цього чоловіка. Але любов також мінлива, хіба не так усі кажуть? Адже ні матері моїй, ані Еммі ця любов не принесла великого щастя з моїм батьком. Можливо, поміркованість у цьому питанні якраз і гарантує фінал, щасливіший, ніж у них? Я сподівалася на це, тому схопила Джока за руку й набрала повітря, щоб відповісти «так» на довгу низку складних запитань священика й завершити словом «згодна».
Джок запросив у дружби свого