Леді Африка - Пола Маклейн
— Отже, почуваєтеся готовою вступити до світського товариства? — знову всміхнувся він.
— Не впевнена. Чи може хтось сказати, коли саме він став дорослим?
Із-за рогу готелю вийшов чоловік і рішуче рушив до нас. Він також мав статуру принца, а ще — густі, гарно зачесані вуса. Був без капелюха, я помітила, що волосся в нього доволі ріденьке.
— Денісе, нарешті, — театрально зітхнув він. — Мені довелося влаштувати справжню гонитву за тобою.
Лише по тому чоловік низько мені вклонився, і я це сприйняла як жарт.
— Берклі Коул до ваших послуг.
— Берил Клаттербак.
— Дочка Клатта? — він уважніше придивився на мене. — Так, тепер бачу схожість. Я знаю вашого батька завдяки перегонам. Здається, ніхто краще за нього не знається на конях.
— Ми з міс Клаттербак говорили про небезпеки шлюбу.
— Денісе, ти п’яний, — пирхнув Берклі та повернувся до мене. — Не дозволяйте йому вас лякати.
— Я нітрохи не налякана.
— Бачиш? — сказав Деніс, перехилив пляшку, ковтнув вина й долонею витер краплі з підборіддя.
— Ви колись бачили такі зірки? Не повірю, що бачили. Ніде більше в світі таких нема.
Небо над нашими головами справді мінилося розсипаними діамантами. Здавалося, деякі зірки готові стрибнути просто мені на плечі. Хоч я більше ніде не була, й без того подумки погодилася з Денісом, що вони справді тут найкращі в світі. Ми познайомилися мить тому, але щось у цьому чоловікові змушувало мене вірити всім його словам.
— Знаєте щось із Кітса? — по нетривалій паузі поцікавився Деніс, помітив моє збентеження й додав: — Це поет.
— О, я не знаю жодного вірша.
— Берклі, прочитай нам щось про зірки.
— Кгм.. — замислився Берклі. — Як щодо Шеллі?
Огорнися у мантію з зір!
Волоссям укрий очі Дня;
До знемоги цілуй її,
Всіх у місті, на морі й на суші
Зачаруєш ти опієм сну...
— До знемоги цілуй її, — повторив Деніс. — Здається, це найкращий рядок, і Берклі чудово його продекламував.
— Дивовижно.
Іноді батько біля багаття читав мені класику, але це було схоже на навчання в школі. Щойно почутий вірш хотілося співати — він нагадував про ті години, які я проводила наодинці зі своїми думками серед нашої дикої природи. Він водночас був і піснею, і моїми самотніми думками.
Поки слова Шеллі висіли в повітрі, Деніс почав читати щось інше, тихо, мовби лише для себе:
Ось він, твій час, о Душе,
твій вільний політ у безслів’я.
У далеч від книг, від мистецтв день утік,
і урок залишився не вивченим.
Тож підводься, мовчи і плекай думки,
Ті, що любиш найбільше —
Про ніч, сон, смерть і зірки.
Він читав дуже природно, без будь-яких зусиль. Такого неможливо навчитися, хоч як намагайся. Навіть я розуміла це й почувалася цілковитою нікчемою.
— Це знову Шеллі?
— Насправді, це Вітмен, — усміхнувся він.
— Мені має бути соромно, що я ніколи про нього не чула? Я вам казала, що зовсім не знаюся на поезії.
— Це дуже легко виправити, варто лише захотіти. Просто читайте щодня по одному віршу.
— Все одно що хінін від малярії, — докинув Берклі. — І трохи непоганого шампанського також не завадить. Я нічого не знаю про Африку, але без шампанського тут просто ніяк.
Деніс ледь підняв капелюха в мій бік, і без будь-яких подальших церемоній двоє чоловіків рушили донизу вулицею, звернули за ріг і зникли. Можливо, подалися на іншу вечірку або сіли на білих коней та помчали до зачарованого палацу. Зараз я б повірила і в летючий килим чи в будь-яку іншу казкову нісенітницю. Вони були такими незвичайними й так незвичайно зникли.
— Ти що, п’яна? — спитала Емма, коли я повернулася до зали.
— Можливо.
Вона гірко стиснула губи та відійшла, щойно побачила, як Джок прямує до мене.
— Я тебе скрізь шукав, — він узяв мене за руку.
Я мовчки потягнулася до келиха шампанського, який він тримав у руці, й залпом осушила його. Жест був театральним, напевне, тому що рядки віршів досі кружляли в моїй голові, мов ті зірки в небі. В уяві я й тепер ще бачила двох вишуканих кавалерів у білих костюмах серед жалюгідного парку напівдикого міста; я раптом відчула, що світ значно ширший, ніж я можу собі уявити, й що в ньому зі мною може статися ще багато прекрасного й дивовижного. Такого, що може змінити моє життя назавжди. Дещо подібне вже відбувалося, хоча, напевне, я ще не в змозі була цього усвідомити. Ніби передчуття прийдешніх змін хвилювало мене так само, як і шипіння шампанського на кінчику язика. Шампанського, «без якого тут просто ніяк», — сказав Берклі Коул.
— Давайте візьмемо ще трохи, — звернулась я до Джока й узяла порожній келих.
Коли ми рушили до бару, я запитала в нього:
— А ви знаєте якісь вірші?
11
ілька тижнів по тому ми з батьком зустрічали потяг із Найробі на станції «Кампі я Мото», що стояла на схилі, нижче від нашої ферми. Локомотив зупинився, й далі важко дихаючи, ніби маленький дракон після бою. Він викидав позад себе клуби диму, і чисте небо мовби вкривалося кіптявою. Півдесятка чоловіків у закіптюжених вантажних вагонах ладнали пандус із дощок. Шість наших коней — серед яких були Кем, Бар Ван та мій Пегас — поверталися з міста переможцями «Кінного клубу». Кем отримав кубок та грошовий приз у сто фунтів, але зараз, коли ми стояли на платформі та чекали на Емму з автомобілем, батько не поспішав хвалитися нашим виграшем. Хотів поговорити про Джока.— Як він тобі, загалом? Подобається? — запитав батько й глянув угору, на пагорб, залитий сонцем.
— Думаю, він нічого собі чолов’яга, з фермою впорається. Батько якусь мить покусав кутик нижньої губи.
— Звісно, впорається.
А потім додав:
— У нього серйозні наміри щодо тебе.
— Ти про що, тату? — я різко розвернулася до нього. — Ми щойно познайомилися.
Батько криво посміхнувся.
— Не думаю, що це завада для шлюбу.
— Чому всі так прагнуть знайти мені чоловіка? Я ще занадто
