Леді Африка - Пола Маклейн

Пола Маклейн

Леді Африка

Цей твір написано в жанрі історичної художньої прози, який передбачає зображення постатей відомих людей. Усі події та слова персонажів є плодом фантазії автора й не повинні розглядатись як реальні. Ситуації, події та діалоги, в яких беруть участь історичні особи, повністю вигадані з метою увиразнення картини, цілковито створеної в авторській уяві. Будь-яка подібність до нині живих або померлих людей — випадкова.

Присвячується моїй сім’ї — з любов’ю і безмежною вдячністю, а також Летті Анн Крістофферсен, яка була моєю леді Ді

Я навчилася спостерігати й покладатися лише на себе. А ще я навчилася мандрувати. Я зрозуміла те, що має знати кожна мрійлива дитина, — не існує недосяжних обріїв. Усього цього я навчилася одразу, але більшість речей далися мені насилу.

Берил Маркгем, «На захід, слідом за ніччю»

Ми маємо лишити по собі слід на землі, поки це нам до снаги.

Карен Бліксен

Пролог

4 вересня, 1936 року Абінґдон, Англія

ереливчасто-синя «Чайка» зі срібними крильми прекрасніша за всіх птахів, яких я будь-коли бачила, та головне, що я можу на ній злетіти. Її назвали «Посланцем» і спроектували та побудували з великою любов’ю і майстерністю, щоб здійснилося майже неможливе: самотній відчайдушний переліт океану — п’ять тисяч вісімсот кілометрів небуття над чорними хвилями, — і це маю зробити я.

Я зійшла на неї в сутінках. Буря над летовищем бушувала вже кілька днів, скупе світло ледь цідилося згори. Дощ вибивав барабанний дріб на крилах літака, зусібіч висвистував вітер, і я сказала, що це для мене — найкраща погода за цілий місяць. Більше за неї непокоїла вага апарата. «Чайку» спорядили спеціальним шасі для перевезення запасу мастила чи пального. Баки прикріпили під крильми та в кабіні пілота; вони обступають моє крісло щільною стіною, зате я можу скористатися цими баками в польоті, якщо двома пальцями дістану до спускового краника. Мене попередили: перш ніж відкривати наступний бак, мушу повністю використати перший і закрити його, щоб уникнути повітряного корка. На кілька хвилин двигун може завмерти, але далі запрацює знову. Я маю це пам’ятати. А ще мені потрібно врахувати багато іншого.

Усією злітною смугою порозливалися калюжі завбільшки як невеличкі озера, вкриті пухирцями від крапель. Невтомно гуде лютий зустрічний вітер, небо затягнуте низькими важкими хмарами. Деякі журналісти та друзі зібралися, щоб спостерігати за моїм злетом, але настрій у всіх, вочевидь, похмурий. Кожен, хто знав, що насправді я збираюся зробити, намагався мене відрадити. Не сьогодні. Не цього року. Запис на плівку буде зроблено, щойно розпогодиться, — але я зайшла вже надто далеко, щоб зараз повертати назад. Я беру невеликий кошик з їжею, кладу баклагу з бренді до задньої кишені свого льотного костюма та протискаюся в кабіну пілота, затишну мов друга шкіра. Маю годинник, позичений у Джима Моллісона, єдиного пілота у світі, який будь-коли намагався втнути щось подібне й повернувся живим. А ще в мене є аеронавігаційна мапа, яка відстежує мій маршрут через Атлантику — від Абінґдона до Нью-Йорка, кожен сантиметр крижаної води, над якою летітиму. Але на карті ніяк не позначено порожнечу, самотність чи страх цього перельоту. Вони реальніші за все інше, й мені доведеться пройти крізь них. З нудотних ям під час втрати висоти — прямісінько до повітряних кишень, адже неможливо визначити курс в обхід власного страху. Не можна втекти від певної частини свого «я», і це на краще. Іноді я думаю, що лише труднощі змінюють нас і роблять сильнішими — злітна смуга завдовжки півтора кілометра та вісімсот шістдесят кілограмів пального. Чорні ескадрони хмар насуваються звідусіль, і світло щохвилини тьмяніє. Після всього цього я вже точно не зможу залишатися такою, як раніше.

Я фіксую положення та нахиляюся над пультом управління, машина з ревінням проминає спостерігачів із камерами, далі — ряди позначок до того червоного прапорця, що означає точку неповернення. Я маю півтора кілометра злітної смуги і жодного сантиметра більше. Звичайно, і пташці може цього не вистачити. Адже навіть тривала підготовка, ретельний догляд, величезна праця й уся мужність, що її ти наберешся, не виключають можливості невдалого злету, того, що «Чайка» виявиться слоном, а не метеликом, і провал спіткає тебе навіть раніше, ніж почнеш. Але поки що цей момент — усе, що в мене є.

Долаємо сто п’ятдесят метрів злітної смуги, й хвіст машини з деяким зусиллям підіймається. Починаю прискорення, відчуваю силу тяжіння та неймовірну вагу літака, наближення червоного прапорця вловлюю теж швидше чуттям, аніж зором. Нарешті кермо та ліфт оживають, ніс літака здіймається догори й машина стрімко злітає. Все ж таки метелик. Ми повільно підіймаємося в затуманене дощове небо над сіро-зеленою шахівницею Свіндона. Попереду розкинулося Ірландське море — темна-темна вода, готова схопити й назавжди зупинити моє серце. Десь там грузько переливається Корк, неповороткий чорний лабрадор. Мотор з рівним гулом виконує свою роботу.

Ніс підстрибує, продирається крізь мокрі бризки, машина то хилитається, то здригається під ударами негоди. У мене вроджений інстинкт польоту і певний практичний досвід, до того ж є одна важлива річ, яку я завжди потай мріяла зробити, — накреслити в небі своє ім’я, саме оцим гвинтом, оцими лакованими білими крильми, перш ніж на тридцять шість годин пірнути в темряву.

Уперше виклик було зроблено два роки тому, в галасливому барі зі стінами, обшитими кедром, у готелі «Вайт Ріно» в Ньєрі. На моїй тарілці лежали шматок наперченої яловичини та біла спаржа завтовшки з мій мізинець, і перед кожним із нас стояла склянка густого