Леді Африка - Пола Маклейн
— Не така вже й молода. Багато дівчат твого віку роками мріють про чоловіка та власну сім’ю. Колись і тобі забажається, щоб про тебе хтось піклувався, чи не так?
— Але навіщо? У нас і так все гаразд.
Перш ніж батько встиг ще щось сказати, з-за пагорба, розсікаючи повітря, з’явився наш слабенький «Клаксон». Почулося його гудіння на низькій металевій ноті. Авто наблизилося, і я побачила за кермом Емму, що підстрибувала на жорсткому шкіряному сидінні. Біля нас вона приглушила мотор.
— Де твій капелюшок, Берил? На такому сонці вся вкриєшся веснянками.
Я не розуміла, чому радощі від успіхів у Найробі так швидко згасли вдома, але того дня за вечерею батько був мовчазним і очужілим, а Еммі не подобався суп. Це був ріденький бульйон із палтусом[21], картоплею та маленькими кружальцями цибулі-порею.
— Рибу зіпсовано. Правда, Чарльзе?
Вона відсунула свою миску та підвищила голос, щоб покликати слугу Камото. Коли той з’явився у своєму білому халаті й маленькій червоній фесці[22], Емма наказала забрати все назад.
— І що ми їстимемо? Хліб із маслом?
Батько махнув збентеженому Камото, щоб вийшов.
— Облиш, Еммо.
— Невже зараз тобі не все одно, що я роблю? Сміх та й годі, — надто голосно вигукнула вона.
— Що відбувається? — нарешті я наважилась запитати.
У батька був змучений вигляд. Він знову попросив Камото, який намагався прибрати зі столу, залишити нас, і, коли хлопчина подякував і вислизнув, мені захотілося до нього приєднатись. Я не хотіла чути того, що вони збиралися мені сказати.
— Річ у тій клятій рупії, — нарешті сказав батько, болісно стискаючи руки. — Вчора, коли я лягав спати, у мене було п’ять тисяч, а сьогодні вже п’ятсот, під вісім відсотків. Цього разу мені не виборсатися.
— Він найнявся тренером у Кейптауні, — холодно промовила Емма. — Фермі кінець.
— Що?
Я відчула, що земля вислизає з-під ніг.
— Фермерство — це ризикова справа, Берил. І завжди таким було.
— А Кейптаун — не ризикована справа?
Я струснула головою, не в змозі збагнути, що відбувається.
— Там люблять коней. Я почну там нове життя, і можливо, зміни будуть на краще.
— На краще, — мляво повторила я.
Тієї ночі я, приголомшена, лежала у своїй кімнаті при тьмяному світлі. Тіні, зітхаючи, плазували моїм ліжком, на стовпчиках якого досі висіли разки намиста й торбинки з кістками тварин, що вже пересохли й стали схожими на пір’я. Зі мною коїлося щось подібне до запаморочення, коли я уявляла, як швидко може змінитися все моє життя. Наші стайні досі були повні коней, і справи йшли добре — у нас було вісімдесят чотири незрівнянних жеребців, які принесли батькові блискучу репутацію та чималі виграші. Вранці, після звичного дзвону в стайні, всі прокинуться, як і раніше. Млин молотиме, коні галопуватимуть, гулятимуть пасовиськом і шурхотітимуть сіном у своїх загородах — але насправді всього цього більше не існуватиме. Ми жили на фермі-привиді.
12
оли місяць піднявся над камфорними деревами біля моєї хатини, у відчинені вікна полилося світло, забарвило в жовте верхні краї полиць і шухляд. Я швидко надягла штани, кофту, взула мокасини та вийшла в суху прохолодну ніч. Як і щоразу в повню, на вершечку високого насипу, що край далекого лісу, відбувався нґома — танок дівчат і парубків народу кікуйю. Я подалася туди; Буллер біг слідом. Я дослухалася до таємничого шурхотіння й думала про батька.Того вечора, після розмови за столом, я знайшла його в кабінеті, заваленого паперами. Батько складав списки можливих покупців наших коней. Навколо його карих очей залягли нові зморшки.
— Емма поїде з тобою до Кейптауна? — запитала я.
— Звичайно.
— А я?
— Якщо хочеш.
Спина в мене захолола.
— Я можу зробити щось інше?
— Думаю, можеш залишитися тут і стати дружиною фермера. — Одружитися з Джоком? — вирвалося в мене.
— Вочевидь, він збирається тут оселитися й хоче, щоб ти була з ним.
— Але мені всього шістнадцять.
— Ну що ж, — батько знизав плечима, — тебе ніхто не примушує. Якщо хочеш, поїдемо з нами, почнемо все спочатку, працюючи на інших.
Він знову схилився над своїми паперами, а мені залишалося вивчати його потилицю — волосся на тім’ї почало рідшати, крізь нього проглядала беззахисна блідо-рожева шкіра. Невже я справді почула якесь вагання в батьковому голосі? Він сказав, що вибір за мною, але щось у його тоні мовби м’яко відштовхувало мене від думки про Кейптаун.
— Емма не хоче, щоб я їхала?
Він підняв обличчя, глянув роздратовано, зашарудів паперами.
— Скажу відверто, Берил, у мене зараз надто багато клопоту. Тебе це жодним чином не стосується.
Я пішла до себе, але ніяк не могла заснути або навіть просто подумати про щось інше. Можливо, складні батькові проблеми справді жодним чином не були пов’язані зі мною, але вони перевертали моє життя, змушували наодинці приймати власні складні рішення, про які я досі й подумати не могла.
Я почула нґома, ще коли наближалася до середини крутого схилу. Від ударів у барабани повітря навколо вібрувало, а звуки розліталися просто в мене з-під ніг, ніби під схилом дужі велетні прокладали тунелі відразу в кількох напрямках. Над хребтом спочатку здіймалася цівка диму, а потім високі язики полум’я, з якими злітали до неба червоні жарини. Нарешті я опинилася на пласкій галявині й побачила захоплених власними рухами танцюристів та коло глядачів, замалих або застарих, щоб приєднатися до танцю. Посеред витоптаного круглого майданчика палало багаття; воно теж танцювало, викидаючи з себе духмяні клуби диму й змальовуючи чаклунські візерунки своїми відблисками на ногах, руках та обличчях. Гладко виголені голови дівчат прикрашали низки намистин. І безліч таких разків намиста, зібраних у довгі ланцюжки, звисали зі щільних шкіряних пов’язок на їхньому одязі. Дівчата були майже одного зі мною віку, але це вбрання робило їх старшими, здавалося, вони знають щось таке, чого я не знаю і, можливо, ніколи не знатиму.
Деякі парубки були обперезані довгими білими шкірами сервалів[23], закріпленими на ремінцях навколо талії. Коли шкіри хиталися під сідницями танцюристів — хутро сяяло, мов живе, а потім звивалося вздовж стегон у ритмі танцювальних рухів. Вождь племені з піднятим до неба обличчям час від часу хрипко каркав, і цей
