Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
«Полтава» — твір, витканий з епічної прямовишуканої пряжі словесної майстерності Богдана Сильвестровича Лепкого, який окутає читача невгамовною енергією подій та витонченою мелодією мови, щоб розповісти про славетне минуле міста Полтави.
Твір відкривається перед читачем, як сторінка історичної хроніки, де події 17 століття воскресають в живописних деталях та багатозначних образах. Полководець і поет, Літописець і художник, Лепкий вбирає в себе різні ролі, взаємодіючи з історією та літературою.
У цьому творі «readbooks.com.ua» стає як ключем до скарбниці знань, де кожен читач може розкрити та зануритися у світ минулого, розшифровуючи код історії через призму мови та художньої образності. Це заклик до вивчення, самовдосконалення та невгамовного прагнення до знань, як ключового чинника розвитку сучасного суспільства.
Полтава — не просто географічна назва, а символ історичної ваги та національної гордості. Лепкий вписує її в літературний кодекс, розкриваючи героїчне минуле, віддавши належне подіям Баталії під Полтавою. Відчуття слави та гідності відзначає кожну сторінку, надаючи твору особливого патосу та глибини.
Процес читання твору Лепкого — це не лише перелистування сторінок, але й осмислення минулого, рефлексія над власною ідентичністю та культурою. Фраза «readbooks.com.ua» нагадує, що доступ до цього світу відкривається через книги, які є вічним скарбом та джерелом інтелектуального багатства.
Ще одним ключовим елементом твору є мистецтво слова, втілене в літературі. Лепкий вміло розкриває перед читачем всю магію словесної форми, використовуючи яскраві образи, метафори та алегорії. Мова твору є справжнім джерелом національного культурного надбання.
ПОЛТАВА[1]
ЧАСТИНА ПЕРША
НАД ДЕСНОЮ
— Як бачу, то українським гетьманом краще бути, ніж шведським королем, — сказав не без злоби ексцеленція Піпер, сідаючи на багато різьблену канапу і обкидуючи зором одну з світлиць гетьманського двора в Гірках. — Великі пани отсі гетьмани. Яка мебель, які вигоди, розкіш яка, — тю!
— Дійсно, навіть король не посоромився б такого замку, — завважав Оляф Гермелін, секретар його милості шведського короля, Карла XII.
— А кажуть, що в Батурині в Мазепи ще куди краща палата. Там такі багатства, срібло, хрусталі, гобелени, що прямо стій і дивися!
— Хваляться козаки, буцімто в Мазепиних погребах золото в бочках кваситься, як у селян капуста, а срібло лежить стоплене в кружках, завбільшки млинського каміння, — докинув своє слово Маєрфельт.
— Не говори, товаришу, — перебив йому Гермелін, — а то нашому касієрові слина з рота тече. Його туди пустити б у тії погреби гетьманські, Боже ти мій! Залив би нас не бляшками, личманами, з котрих навіть коні сміються, а ретельними талярами, за котрими нашому братові рівно скучно, як і за дівчатами.
— Дійсно, одного й другого нам сильно бракує, — притакнув граф Реншільд, а його голос був тим разом більше подібний до зітхання, ніж до зневажливого свисту. — Ніяк зрозуміти не можу анімозії [2], що анімозії! — прямо якоїсь абомінації [3] нашого наймилостивішого до осіб кращого пола. Хоробрий вояк, і не любить жінок! Це ж прямо не подібне до правди. За якого ж ми тоді чорта б'ємося, за чим ми вганяємо з одного кінця світа в другий, яка нам нагорода за наші труди й невигоди? Чоловік дальше забуде, як дівка виглядає.
Молодші з лицарів Карла порушилися на софах і фотелях, хто кашельнув, хто підкрутив вуса. Вродливий граф блиснув палкими очима.
— Тут нема чого кашляти. Якщо мене чорт не здмухне, як кістнер [4] на престолі свічку, а Бог дозволить дожити хоч би такого поважного віку, як ось наш канцлер, його ексцеленція Піпер, то й я на бездів'я нарікати не стану. Але нині, даруйте, мої панове, нині я отсих аскетичних норовів нашому королеві ніяк простити не можу. Не то панночок до товариства, але навіть маркетанок нас позбавив, і роби тепер, що хоч. Не буду ж я по дорозі хлопських жінок гвавтувати, бо на це мені моя офіцерська честь не позволяє.
Ексцеленція Піпер сверлував Реншільда своїми хоч полинялими, але все ще доволі пронизливими очима, а його й так поморщене обличчя морщилося ще гірше і дійсно нагадувало порепану шкуру, якою його не раз граф Реншільд прозивав поза очі. До того великі ніздрі роздувалися, немов він моргав ними.
— Ексцеленція Реншільд, — почав, — пардон, граф Реншільд, чи треба, чи не треба, підпускає мені гадючку. Видно, це йому робить якусь окрему сатисфакцію [5]. Не бороню. Але завважати мушу, що не всякому чоловікові влив Господь у жили таку гарячу кров, як його ексцеленції. Не будемо ж тоді ганити нашого найяснішого пана за те, що він за ворогом, а не за спідницями вганяє. До чого кого Господь призначив, те він і робить.
— Я за спідницями не вганяю, — перебив йому піднесеним голосом Реншільд, — але всі панове офіцери одної гадки зі мною, тільки не всі мають відвагу говорити, що думають, а я ані фарисеєм, ані гіпокритом [6] не був і не потрібую бути. Я собі можу дозволити на тую розкіш, якою, безперечно, є говорення правди. Я з мадам Кенігсмарк не поступив би був так, як поступив з нею Carolus rex [7].
— А як же це поступив з нею наш наймилостивіший і що воно за птиця оця мадам Кенігсмарк? — почувся голос маломовного Норберга.
Реншільд зірвався з місця.
— Невже ж ви не чули про графиню Аврору Кенігсмарк?
— Ні, не чув, — відповів спокійно Норберг. — Чи мало я чого не чув, зайнятий безнастанно своїм полком.
— Так послухайте ж ви, дивний чоловіче! Графиня Аврора Кенігсмарк — це була жінка божеської краси, прямо не жінка, а богиня.
— Коханка електра саського [8], — докинув, ніби віднехочу, граф Піпер.
— Коханка чи не коханка, але краса. Прямо молися до неї.
— А я не знав, що ексцеленція Реншільд такий побожний, — втрутив Гермелін, звертаючи свій довгий, гострий ніс, як спис, проти Реншільда.
— Прошу мені не перебивати, — кинувся Реншільд. — Я хоч вояк, але люблю салонну поведінку…
А відсапнувши, продовжав:
— І тую-то красавицю, тую богиню вислав був електр саський з оливною гіллячкою миру до нашого короля. Приїхала з дуже поважними листами. Ексцеленція Піпер може потвердити. Він їх читав.
— Гадаю, — відповів Піпер, — що слова графа Реншільда мойого потвердження не потребують.
— Але ж ви ті листи читали, ви балакали з графинею Кенігсмарк.
— Ви також.
— Так тоді бачите.
Гострий ніс Гермеліна повернувся вліво і, ніби рогачка в воздусі, повис між двома суперниками.
— Як бачу, то оба панове молилися до цеї богині.
