Леді Африка - Пола Маклейн
«Люба Дос, — писала я наступного дня на листівці з краєвидом, — Бомбей цікаве та чарівне місто. Ми майже щодня відвідуємо „Кінний клуб“, де Джок та інші вчать мене грати в поло. Тобі також колись потрібно все це побачити».
Перечитала написане й відчула, що хочу розповісти їй або ще комусь, наскільки нещасною почуваюся, але не знала, з чого почати. В усякому разі, що б це змінило? Я погризла ручку, подумала, що ще можна додати. І, зрештою, підписалася своїм новим ім’ям та відіслала листівку.
15
и пробули в Бомбеї десь чотири місяці, а коли повернулися, Британської Східної Африки більше не існувало. Умови перемир’я було остаточно укладено, й протекторату не стало. Тепер ми були Кенією, за назвою нашої найвищої гори, — справжньою колонією, за визнання якої загинуло стільки людей. За час війни було вбито десятки тисяч африканців і білих поселенців. Посуха й іспанський грип забрали ще тисячі. Хвороба вдерлася в міста й селища, зачепила найменших і найслабкіших, дітей і чоловіків, а також молодих жінок, таких, як я. Демобілізовані фермери й пастухи поверталися додому й впадали в розпач від побаченого: не знали, як починати все наново.Я почувалася майже так само. Сподівалася застати в «Ґрін Гіллз» батька й Емму вже спакованими, готовими до від’їзду. Це було частиною мого задуму — провести найгірший період руйнації ферми в Бомбеї, але її ще досі не продали. Батько ще нічого не зробив.
— Я хочу зволікати якомога довше, поки не зросте її вартість, — намагався пояснити він. — Якщо зможу виграти ще кілька перегонів, то знайду кращих покупців.
— О, — лише й змогла вимовити я, хоча всередині все переверталося. Похапцем вискочила заміж за Джока, бо вважала, що іншого шляху нема, — й аж тепер збагнула: в мене був ще цілий рік, щоб добре все обміркувати. Рік удома я могла витратити на те, щоб краще пізнати Джока, або, можливо, — лише якщо припустити — зробити інший вибір. Мені зле робилося від самої думки про це. Чому я не зачекала?
— Ви з Джоком прийдете сьогодні до нас вечеряти? — мимохідь спитав батько, але це прозвучало мов ляпас.
Тепер я лише гостя. І мій дім уже в іншому місці.
Наступні кілька місяців були чи не найскладнішими в моєму житті. Джокову ферму обступали майже ті самі краєвиди, що й «Ґрін Гіллз», і те саме повітря було навколо неї, але я ніяк не могла переконати себе, що це мій дім.
У долині сонце заходило рано — не пізніше шостої, — і щовечора, хоч би що відбувалося, Джок мився та йшов до візка з напоями лікуватися віскі. Поки ми гостювали в Бомбеї, я втішала себе думкою, що пиятика — лише улюблене дозвілля їхньої родини й що вона залишиться позаду разом із тими ночами так само, як ґави й запах тамаринду. Але щойно ми повернулися додому, побачила, що Джок стільки ж випиває і на самоті. Після вечері він закурював сигару та видудлював другу склянку. Ніжно, майже з любов’ю гойдав келиха в руці, мовби то його давній друг, який завжди допомагає переживати труднощі, — але які?
Я рідко здогадувалася, про що думає Джок. Він наполегливо працював, так наполегливо, як тільки міг би колись працювати батько, але при цьому постійно глибоко поринав у себе, немовби очі йому заслоняла незрушна завіса, за яку неможливо пробратися. Мій батько також був скупий на емоції. Можливо, думки всіх чоловіків складно збагнути, але я мусила проводити з Джоком кожен довгий вечір, і тиша зазвичай виявлялася просто нестерпною. Коли я намагалася з ним поговорити або, не доведи Боже, попросити його пити трохи менше, він міг відповісти сердито:
— О Берил, відчепися. Для тебе все дуже просто, еге ж?
— Про що ти?
Але він відвертався, відмахуючись.
— Може, тебе щось гнітить... — тихо почала я, силкуючись підібрати до нього ключик.
— Що ти можеш про це знати?
— Нічого. Зовсім нічого.
Я чекала на якісь слова, котрих він, схоже, не знав. Я також їх не знала. Мені дуже хотілося, щоб леді Ді була поряд і підтримала мене або щось порадила, чи хоча б Дос штовхнула мене в бік ліктем і сказала: «Ну ж бо, поговори з ним. Спробуй ще». Сама я не знала, що робити; ворушила вугілля в каміні, знаходила якесь чтиво або поверталася до нашої бухгалтерської книги та планувала справи на наступний день. З головою поринала в роботу, намагалася не залишати простору для своїх сумнівів — мовби це могло знищити їх. Але я сумнівалася не лише в Джокові. Були й інші буденні обов’язки: ведення рахунків, приготування їжі, заправляння ліжка, поцілунки. «Це шлюб», — казала я собі. Люди в усьому світі ведуть таке повсякденне життя. Але чому ж тоді все це видається мені таким чужим та неправильним?
Деколи вночі я намагалася любощами скоротити відстань між нами. У ліжку, під москітною сіткою, я ковзала ногою по його широкому стегну, шукала в темряві його рота. Язик у нього був теплим і м’яким, з присмаком віскі. Я наполягала, мій поцілунок глибшав; я сідала на нього верхи, цілувала його заплющені очі, стягувала з нього бавовняну сорочку; рухалася нижче, торкалася губами до густого волосся на грудях і починала кружляти навколо пупка. Дихала йому в живіт, поки не чувся неголосний стогін. Шкіра в нього була солона й тепла. Він потроху відповідав на мої поцілунки. Я ніжно погладжувала його рукою, а потім, тамуючи подих, опустилася вниз. Але запізно. Перш ніж починала рухатися, він м’якшав у мене всередині. Пробувала поцілувати Джока, але він уникав мого погляду. Нарешті я стягувала з себе нічну сорочку й, принижена, лягала поруч. Напевно, він також почувався приниженим, але ніколи мені цього не скаже.
— Вибач, Берил, я був не на висоті, — казав він. — Забагато всіляких думок у голові.
— Яких саме? Розкажи мені.
— Ти не зрозумієш.
— Будь ласка, Джоку. Я справді хочу знати.
— Бачиш, розпочинати ферму — це великий тягар. Якщо нам нічого не вдасться, буду винним, —
