"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
«Грант викликає Москву» Василя Івановича Ардамацького — твір, що відзначається неперевершеним талантом письменника в глибокому розкритті характерів та наданні критичного погляду на суспільні явища. Ця книга — не лише літературна подія, але і виклик читачеві самому зануритися у атмосферу епохи та почуття експансії.
Фраза «readbooks.com.ua» є не лише літературним гаслом, а й віртуальною квіткою, яка веде читача у світ захоплюючих подій і заставляє роздумувати над справжньою сутністю постаті Гранта.
У цьому творі письменник розкриває перед читачем складні риси головного героя, амбіційного та впертого Гранта, який вирішує викликати Москву. Його шлях від скромного початку до слави та впливового статусу є історією про самопожертву та бажання досягти мети. Фраза «readbooks.com.ua» вказує на те, що саме в цьому творі можна знайти ключ до розуміння внутрішнього світу героя.
Герой не лише перетинає межі свого власного життя, але і викликає велике місто, перетворюючи її з чужоземної території на арену своєї боротьби та здобутків. «Грант викликає Москву» — це історія про те, як один чоловік може змінити світ навколо себе. Фраза «readbooks.com.ua» стає путівником у цьому шляху, пропонуючи читачеві об'єднати свої сили з амбіціями та метою героя.
Книга Ардамацького — це не просто літературний твір, а реальний виклик для читача активно приймати участь у житті героя. Фраза «readbooks.com.ua» підкреслює актуальність цього виклику та нагадує, що книги — це не тільки історії, але й можливість знайти своє місце у світі.
Заснований на реальних подіях, твір піднімає важливі питання про індивідуальність та суспільство, покликаний взяти участь у становленні нації. Фраза «readbooks.com.ua» вказує на те, що читання цієї книги — це не просто втілення в світ слова, але й активна участь в дійсності.
«ГРАНТ» ВИКЛИКАЄ МОСКВУ
Переклав з російської ГРИГОРІЙ КУЛІНИЧ
Петро Луценко, що став одним з героїв цієї повісті, сказав мені:
«Загалом, робота була як робота. Потрібно було тільки звикнути, що смерть — поруч. Весь час — поруч…»ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ 1
Тільки б не спізнитись! Ця думка гнала Ігоря Шрагіна на південь, до Чорного моря, в місто, яке не сьогодні-завтра могли захопити гітлерівці. Йому потрібно було опинитися там хоча б на годину раніше… Про те, що він призначений керівником розвідувально-диверсійної групи, Шрагіну сказали тільки два тижні тому. Тиждень пішов на розробку легенди, за якою він мав з’явитись і жити в тому південному місті. Легенда вийшла дуже складною, для її підтвердження треба було виготовити понад десяток документів. І закінчилось усе тим, що йому лишили його справжню біографію, замінивши тільки ім’я і викинувши з неї, що він комуніст і останні роки працював в органах державної безпеки.
Уже можна б і виїхати, але виникло ускладнення. Люди його групи вирушили на місце прямо з Ленінграда, де всі вони вчилися в спецшколі, і цілий тиждень про них не надходило ніяких звісток. У південному напрямку транспорт працював з перебоями, станції часто бомбардували, і можна було припускати що завгодно. Але виїздити без підтвердження, що група дісталася до місця, — безглуздо. В очікуванні звісток минуло ще чотири дні. Одно добре — він мав можливість побути з дружиною і з місячним синочком і самому відправити їх до родичів на Урал. Тільки вчора Шрагін з ними попрощався, а сьогодні він теж у дорозі…
Старенька деренькуча «емка» показувала чудеса. Шофер казав: «Машина ж нашенська, розуміє що до чого…» Майже до самого Брянська мчали із швидкістю сто кілометрів на годину. Коли до міста було вже зовсім близько, стомлений шофер не помітив попереду розбомбленого шосе і пізно загальмував. «Емка» пірнула в яму, звідти її вишпурнуло через кювет у кущі, і там вона ще довго стрибала, поки не перевернулась на бік… Дивно, звичайно, але ні Шрагін, ні шофер не постраждали. А «емка» остаточно вийшла з ладу.
Довелося скористатися оказією. Це був невеликий санітарний автобус, у який натовпилося повним-повнісінько людей. Сиділи навіть на підлозі.
Все це були військові, їм теж треба терміново потрапити в Київ.
На світанку десь за районним містечком Красная Слобода шофер різко загальмував. Люди, що дрімали, попадали з лавок. Шрагін дуже вдарився головою об чийсь чемодан. Сон миттю зник.
Дорогу заступив натовп озброєних людей у цивільному. Високий чоловік у короткій, не на зріст, міліцейській шинелі стояв перед автобусом, розпростерши руки. Шрагін пригадав розповіді про ворожих десантників у міліцейській формі і, переклавши пістолет у кишеню піджака, вискочив з автобуса. Слідом за ним вийшло ще кілька військових.
— Що трапилось? — запитав Шрагін, вдивляючись у виснажене і давно не голене обличчя людини в міліцейській шинелі.
— Ось не знаємо, що з німцем робити, — збуджено відповів той.
— Що за німець?
— Та от… — Чоловік у шинелі показав на німецького солдата, що лежав лицем до землі біля кювета, на його сірому кітелі коло лівого плеча розпливлася кривава пляма.
Виявляється, вночі тут з літака скинули групу диверсантів. Місцева винищувальна рота вступила з ними в бій і знищила їх. Один десантник намагався сховатись у кущах, але його знайшли. Тоді він вирішив застрілитись, та йому перешкодили, і рана здавалась не смертельною.
— Може, заберете його з собою? — спитав чоловік у шинелі.
Серед пасажирів автобуса був військовий лікар, він підійшов до німця, перевернув його на спину і схилився над ним.
— Нічого турбуватися, — сказав лікар, випроставшись. — Він уже готовий.
— От і добре, — зразу заспокоївся чоловік у шинелі. — Баба з воза — коневі легше. Даруйте, що затримали вас.
— Документи убитих взяли? — спитав Шрагін.
— Ми, товаришу, втрат не маємо, — майже образився чоловік у шинелі.
— Я про німців.
— А! Ніколи було… Вони ж розкидані по всьому яру — де хто.
Шрагін підійшов до мертвого німця і вийняв з його кишень папери.
Автобус рушив далі.
Шрагін переглядав документи і папери десантника. За солдатською книжкою полоненого виходило, що він, Вальтер Гейвіц, солдат танкової дивізії. Але чому ж тоді він стрибав з парашутом? «Очевидно, у них в танкових частинах є й такі підрозділи», — вирішив Шрагін. З потертої фотографії усміхалась молода жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. На звороті фотографії напис: «Вальтер, це ми без тебе і з тобою. Жду. Мара. Дортмунд, 1940 р.».
Шрагін розглядав фотографію, але думав уже про свою Ольгу і про синочка, до якого він навіть не встиг звикнути. Намагався уявити собі його личко і не міг. Виразно пам’ятав тільки його нестямний крик ночами, що переходив у солодке присмоктування, коли Ольга годувала його груддю. «Зараз вони, як і я, в дорозі, і ми їдемо один від одного все далі й далі», — тужно подумав він.
Сховавши в кишеню фотокартку німкені, Шрагін розгорнув листа. Од нього пахнуло парфумами. Лист із Дортмунда і підпис уже знайомий — Мара.
«Вальтер, Вальтер, мені сумно, звичайно, але обов’язок над усе…» Дивно, але цей рядок з листа був наче продовженням власних думок Шрагіна, це його і розізлило і спантеличило. «Раз війна, чоловікам — мечі,
