Леді Африка - Пола Маклейн
— Це несправедливо, що її більше нема.
— Страшна несправедливість.
І він поцілував мене в щоку, перш ніж легко передати наступному танцюристові.
Мені знадобилося кілька танців, щоб отямитись, але хлопці, які зі мною танцювали, здавалося, нічого не помічали або не хотіли помічати. Годину або й більше я кружляла серед теплих виголених облич, дужих, іноді вологих рук, вправних і незграбних танцюристів. Скуштувала шампанського, коли зазвучала млосна пісня, яку я добре знала, але не співала:
У райськім саду, де лише ми з тобою,
Де щойно зі щастям зустрілись обоє,
Я б вік промовляв тобі ніжні слова,
І очі, і руки твої там творили б дива.
І була б ти єдиною в цілому світі.
А потім з’явився Джок — Пурвес, як назвав його батько. Тепер, лице в лице зі мною, він здавався набагато охайнішим і вродливішим, ніж тоді біля огорожі. Коли ми почали танцювати, я відчула запах порошку для гоління та джину, й хоча не мала жодного досвіду спілкування й флірту з чоловіками, з погляду Дос, повз столик якої ми пролітали в танці, зрозуміла, що настав час його завойовувати.
У місті було багато таких як Джок — демобілізованих солдатів, що отримали право на поселення та купили тут землю, намагаючись знайти себе в іншій сфері, але мало хто міг похвалитися вродою. У дужого навіть з вигляду Джока природа все окреслила надто виразно: плечі, щелепу, підборіддя. Я думала, що саме такий вигляд має бути в людини, якщо її, мов ділянку землі перед засіванням, рівномірно розкреслити.
— Ваш паркан ще стоїть? — спитала я.
— А чому б він мав не стояти?
— З багатьох причин, — засміялась я, — почнімо хоча б зі слонів-мародерів.
— По-твоєму, я смішний?
— Ні, — вимовила я трохи тихіше.
— Думаєш, я з тих людей, які приїжджають до Африки, щоб тут будувати паркани? Ти так про мене думаєш?
— Що я можу знати? — кинула я. — Мені лише шістнадцять.
— Ти не схожа на решту шістнадцятирічних.
Він лестив мені, та це було приємно. До того часу я випила вже три келихи шампанського, і все тепер здавалося чудовим: і чорний піджак Джока під моєю рукою, і оркестр у ніші навпроти бару. Туба виблискувала золотом, а музикант, здавалося, мені підморгував. А потім я побачила інших дівчат, які танцювали в шовкових сукнях і з гарденіями у волоссі.
— Звідки з’явилися всі ці дівчата? Я ніколи не бачила навіть половини з них.
Джок озирнувся.
— Ти всіх затьмарюєш.
На фермі для флірту нагод не траплялося. І я не знала, як продовжити таку розмову, тож і сказала, що думала, не дбаючи про те, щоб не здатися невпевненою в собі.
— Емма каже, що я не вмію фарбуватися.
— Усі ці рум’янки та пудра у свій час змиваються. Отже, може й краще, що ти ними не користуєшся.
Ми секунд із тридцять танцювали мовчки, а потім він сказав:
— У всякому разі, ці міські дівчата всі однакові. Я б краще одружився з тобою.
— Що? — видихнула я, заскочена зненацька.
Він широко усміхнувся, показав свої гарні блискучі квадратні зуби.
— Ти вже зараз у білій сукні.
— О, — вимовила я та відкинулася на його руки, відчуваючи, що п’янію і голова йде обертом.
Деякий час потому я присіла за один із накритих скатертинами столиків, щоб трохи відпочити біля Дос. Вона підпирала однією рукою підборіддя, а в другій тримала спінений джин із тоніком.
— Він красунчик, — сказала Дос.
— Тоді потанцюй з ним. Він мене дратує.
— Він глянув на мене лише раз, я йому не подобаюся.
— Звідки ти взяла?
Вона розсміялася.
— Справді, Берил, ти така дурепа.
— А чого б я мала бути розумною? — визвірилась я до неї. — У будь-якому разі, все це безглуздо. З половини хлопців струмками лився піт, інші дивилися мені за плече, ніби мене тут немає. Ну принаймні ті, яким не бракувало зросту.
— Мені шкода, — її голос пом’якшав. — Я просто дражнилася. Ти навчишся.
Я скривила лице й смикнула комір своєї сукні.
— Хочеш покурити?
— Ти йди. Це може бути моїм єдиним шансом отримати дещицю чоловічої уваги.
— У тебе чудовий вигляд.
Вона усміхнулася.
— Буде ще кращий, коли ти вийдеш із зали.
Надворі стояла темінь, яка буває лише в Африці. Я глибоко вдихнула ці запахи пилу та евкаліпта й відступила від різкого світла, що лилося з веранди. Аби створити видимість благоустрою, в невеличкому парку через дорогу пунктиром висадили карликові евкаліпти, а доріжку посипали гладенькими дрібними грудочками глини, схожими на кондитерську цукрову присипку. Так жителі Найробі намагалися додати своєму місту цивілізованого вигляду, але відразу за ним позаду простягалася величезна пустеля, здавалося, ладна поглинути нас разом із усім, створеним людьми. Мені в Африці найбільше подобалося саме це, і я сподівалася, що сюди ніколи не прийдуть будь-які зміни. Я пройшла доріжкою раз і вдруге, поки відчула на собі чийсь погляд; це викликало свербіння в спині, але не таке, як від сукні, а навіть приємне.
— Ви схожі на Діану, — мене злякала ця надто виразна англійська вимова, і я рвучко озирнулася.
На вулиці стояв чоловік у білому піджаку, який ідеально сидів на його статурі, й у таких само брюках; його костюм, здавалося, випромінював місячне світло.
— Перепрошую?
— Діана-мисливиця, — пояснив він. — З романської міфології.
Я зрозуміла, що він п’яний, але його слова все одно були приємними. У витягнутій руці чоловік тримав велику пляшку, в якій хлюпалося вино. Він усміхнувся, і його обличчя в півмороку здалося дуже вродливим.
— Я Фінч Гаттон... чи, якщо бажаєте, Вірбіус[20].
— Знову міфологія?
— Авжеж.
Чоловік нахилив голову та знову пильно глянув на мене. Він був вищим за мене, а такі тут траплялися не на кожному кроці.
— У вас такий вигляд, мовби щойно з вечірки.
— І у вас. Он та — на мою честь, — я кивнула в бік готелю.
— Заручини?
Я засміялася.
— Усього-на-всього перший вихід у світ.
— Чудово. Ніколи не одружуйтеся. Діани, як правило, незаміжні.
Він підійшов трохи ближче, і я змогла краще розгледіти його обличчя, затінене темним капелюхом-казанком. Великі очі з важкими повіками, виразні вилиці та