Леді Африка - Пола Маклейн

Батько облаштував цю стайню з племінними кіньми за велінням серця, вклав у неї всю свою любов, створив грубу племінну книгу, за якою можна простежити родовід коней до третього коліна, неначе вони — величні князі. Це були найкращі коні, яких лише можна собі уявити. І батько не збирався так просто всім цим поступатися, надто багато було вкладено в справу.

Ми з Пегасом виїхали на відкритий шлях, і, щоб краще зорієнтуватись, я притримала коня й роззирнулася довкола. Далі пустила його вчвал. Він помчав, немов відпущена пружина, прискорився на пологому схилі, підіймаючи мене в ритмі свого кроку — стрімкого й красивого, наближеного до польоту.

У свої чотирнадцять я допомогла йому народитися. Якраз тоді приїхала додому на канікули. Спостерігаючи за Кокеткою, раділа, що можу бути присутньою під час цієї події. Після жахливого народження Аполлона й набігу мурах сіафу Кокетка вже кілька років приносила здорових лошат, але я все одно не хотіла залишати її ні на хвилину й останні кілька тижнів спала в її загорожі. Коли нарешті лошатко вийшло, я руками розірвала гладенький прозорий міхур та обережно, підтримуючи його за маленькі витончені ніжки, поклала в пухкеньке солом’яне ліжечко. Я стримувала радісне тремтіння й відчувала величезну полегкість. Уперше сама була акушеркою, до того ж обійшлося без пригод. Батько довіряв мені й не приходив до стайні аж до світанку, поки я тримала в руках Пегаса — теплий вологий клубочок із худенькими зігнутими колінцями.

— Ти чудово впоралася, — сказав батько, коли нарешті став на порозі стайні. Здавалося, він розумів, що навіть запилюжений кінчик його черевика, який стане на долівку стайні, здатен зменшити значущість моєї справи.

— Ти допомогла йому народитися. Думаю, тепер він твій.

— Мій?

У мене ніколи не було власності, я роками залюбки доглядала, годувала, пестила батькових коней, дбала про них, навіть не замислюючись про те, кому вони належать. І ось тепер це чудове створіння належало мені — крихта батькової прихильності, якої я, навіть не здогадуючись про це, так відчайдушно жадала.

Ми з Пегасом закінчили пробіг і рушили додому довгим шляхом, що пролягав північною межею долини. Сусід нещодавно розорав прилеглу ділянку, й тепер я її побачила. На тому місці, де раніше були відкриті землі та незаймане пустище, прямісінько, немов сірники, стояли кілки для огорожі.

Я поїхала вздовж них і незабаром побачила широкогрудого фермера без капелюха з мотком дроту через плече. Він натягував дріт за допомогою молотка, кліщів та скоб, і м’язи на руках напружувалися, коли він прив’язував та закріплював його навколо кожного кілка. Його комір потемнів від поту. Фермер працював, поки ми з Пегасом не зупинилися за півтора метра від нього. Тоді він глянув на мене й усміхнувся.

— Ти толочиш моє пасовисько.

Я розуміла, що він жартує, — не було ще ніякого пасовиська, нічого ще тут не було, — але могла б побитися об заклад, що одного дня воно буде, й це буде дивовижно. Такий висновок можна було зробити вже з того, як він міцно встановлював кілки.

— Не можу повірити, що те — он там — ваш будинок, — сказала я.

Сусід зробив своє житло більш міським, ніж це припускалося для життя в чагарях, — із ґонтовим дахом замість солом’яного та зі справжніми скляними вікнами.

— Еге ж, нічого спільного з маєтком твого батька.

Отже, він уже здогадався, хто я. Притулив руку до лоба, щоб прикритися від сонця, й знову скоса глянув на мене.

— Я познайомився з твоїм батьком кілька років тому, коли лежав отут, недалечко, разом із добровольцями з Мадрасу[18].

— З пораненням?

— З дизентерією, як і вся моя чота. Від цієї хвороби померло безліч чоловіків.

— Звучить жахливо.

— Так воно й було.

У його вимові ледь відчувався шотландський акцент.

— Але було й кілька приємних моментів. Одного дня дехто пішов на полювання у долину Ронґаї, а там була ти. І з тобою був гарний місцевий хлопчик. Ви вдвох стріляли по мішенях.

Він усміхнувся, блиснув красивими рівними зубами.

— Ти мене, певно, вже не пам’ятаєш.

Я уважно придивилася до його обличчя, спробувала знайти щось знайоме: квадратна щелепа, вольове підборіддя, волошкові очі.

— Вибачте, — нарешті зізналась я. — Навколо тоді було так багато солдатів.

— А ти виросла.

— Батько каже, що я, напевно, ніколи не перестану рости. Я вже вища за нього.

Він усміхався й далі дивився на мене так, що це змусило замислитися: чи не повинна я ще щось сказати чи зробити. Я не могла собі уявити, що саме. Все, що я знала про чоловіків поза життям на фермі й роботою, — це палкі думки, які збивають з пантелику. Вони останнім часом приходили пізно вночі: думки про те, щоб до мене доторкнулись або щоб мене взяли. Від цього палали щоки, навіть коли я залишалася в своїй хатині на самоті.

— Що ж, було приємно побачитися з тобою.

Він потягнувся до мотка з дротом, але так само дивився мені у вічі.

— Щасти вам, — сказала я і підштовхнула Пегаса ліктем, задоволена тим, що залишаю сусіда з його кілками й повертатимуся додому з сонцем за спиною, а не лицем до сліпучого світла.

— Сьогодні я зустріла нашого нового сусіда, — повідомила я під час вечері, відрізуючи кінчиком ножа шматочок м’яса газелі Томсона.

— А, Пурвеса, — кивнув батько. — Він уже багато чого зробив на своїй землі.

— Це той екс-капітан, про якого ти мені говорив, Чарльзе? — озвалася Емма зі свого кінця столу. — Він симпатичний парубок. Я бачила його в місті.

— Він дуже працьовитий, ось що я скажу.

— А що ти про нього думаєш, Берил?

Я знизала плечима.

— Думаю, що він так собі.

— Від тебе не убуде, якщо навчатимешся спілкування, — завела вона старої пісні. — Чи знаєш ще когось твого віку?

— Мого віку? Та йому десь із тридцять!

— Життя на фермі змінить твою думку. Гадаєш, що вічно залишатимешся молодою та привабливою і матимеш багатий вибір? На жаль, це зовсім не так.

— Еммо, їй лише шістнадцять, — заступився батько. — В неї ще багато часу.

— Це тобі так здається. І тримаючи її тут без товариства, ми нічим дівчині не допомагаємо. Школа нічого не змінила, тим паче, що пробула вона там недовго. Дівчинка така само