У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Народонаселення цієї квітучої країни, загалом, дуже значне, від десяти до дванадцяти мільйонів. Це — землеробська нація і поділяється на класи.
Середній клас складається головним чином із купців, офіцерів армії; простий народ — працелюбні селяни — живуть на землях панів, у яких перебувають у феодальній залежності.
Вищий клас у країні має абсолютно білу шкіру і риси обличчя південного типу, а в простого народу темна шкіра, хоча він зовсім не схожий на негрів або інших африканських дикунів. Походження народу Цу-венді загубилося в мороці часу. Архітектура і скульптура в країні нагадує єгипетську, чи, точніше, Ассирійську37. Відомо, що чудовий стиль сучасних споруд з’явився не більше восьмисот років тому й зовсім утратив будь-які сліди впливу Єгипту.
Зовнішність і звички народу швидше нагадують євреїв, мабуть, він і є нащадком одного з десяти племен, розсіяних в усьому світі. Крім того, я чув одну легенду від арабів на східному березі Африки. Легенда ця свідчить, що понад дві тисячі років тому в країні, відомій під назвою Вавилонії, відбувся заколот, і велика партія парсів утекла звідти на кораблі і пристала до північно-східного берега Африки, де, за легендою, жили люди, які поклонялися сонцю і вогню. Тубільці посварилися з новими поселенцями і пішли всередину материка, де їхні сліди загубилися. Хіба не може бути, що народ Цу-венді є нащадками цих вогнепоклонників? Є щось у його характерних рисах і звичаях, що примарно нагадує парсів. Сер Генрі говорить, що коли пам’ять не зраджує, то справді у Вавилоні був заколот, унаслідок якого безліч народу пішла з країни. Встановлено, що існувало кілька окремих еміграцій парсів від берегів Перської затоки до східного берега Африки.
Цу-венді, будучи землеробським народом, відрізняється войовничими здібностями і при будь-якій слушній нагоді починає війну з іншими народами, результатом чого є та обставина, що приріст населення ніколи не перевищує продуктивності країни. Політичне становище країни також сприяє цьому. Монархічне правління дещо обмежене владою жерців і радою з вищих сановників країни. Але слово короля є законом. Насправді, система правління нагадує феодальну, хоча рабства, в буквальному розумінні цього слова, тут не існує. Всі вищі сановники країни тільки номінально вважаються підданими короля, а насправді зовсім незалежні, розпоряджаються життям і смертю своїх підлеглих, воюють і миряться з сусідами за своїми інтересами, а іноді відкрито повстають проти короля або королеви і спокійно ховаються у своїх замках, не звертаючи уваги на уряд.
Вісім різних династій посідали трон за останнє тисячоліття, захоплюючи владу після кровопролитної боротьби.
Коли ми приїхали до країни, справи йшли добре, бо останній король, батько Нілепти і Зорайї, був надзвичайно здібний та енергійний правитель і вмів тримати в руках і жерців, і сановників.
Два роки минуло по його смерті. Дві сестри, його доньки, успадкували трон, оскільки будь-яка спроба усунути їх від влади викликала б кровопролитну війну. Але різноманітні інтриги честолюбних сановників, що претендують на руку однієї з королев, дуже турбували країну. Загалом усі вважали, що без кровопролиття не обійдеться.
Народ поклонявся сонцю в найширшому розумінні цього слова. Навколо цього шанування сонця групувалася вся соціальна система Цу-венді.
Починаючи від нікчемних дрібниць і до серйозних подій, сонце відігравало вирішальну роль у житті народу. Новонародженого тримали під промінням сонця і присвячували сонцю — “символу добра, влади, надії на вічність”. Ця церемонія відповідала таїнству хрещення. Батьки вказували маляті на величне світило, як на видиму і благотворну силу, і воно, ледве тримаючись на ноженятах, вчилося шанувати й обожнювати його. Ухопившись за тогу матері, дитина йшла до храму сонця, і тут, коли полуденне проміння горіло над центральним вівтарем і осявало променистим світлом увесь храм, мале слухало, як одягнені в білий одяг жерці урочисто співали хвалебний гімн сонцю, бачило, як народ з палким благанням падав ниць перед вівтарем, як при звуках золотих труб приносилися жертви, кинуті у вогненну піч під вівтарем. Тут же, в храмі, жерці оголошували, що він “дорослий чоловік” і благословляли його на війну і добрі справи, тут, перед вівтарем, він стоятиме з обраною нареченою, і тут же, якщо шлюб нещасливий, може розлучитися з дружиною.
Так минає все життя людини, поки її не приносять сюди мертвою і не кладуть її прах перед східним вівтарем. Коли останній промінь сонця осінить її бліде, мертве обличчя, вона зникає в розжареній печі під вівтарем… І все скінчено!
Жерці сонця не одружуються і набираються з молодиків, спеціально призначених для цієї мети батьками.
Посвячення в сан жерця залежить від царської влади, але призначений жрець не може ухилитися від своїх обов’язків. Я не помилюся, якщо скажу, що саме жерці правлять країною. Наказ великого жерця в Мілозисі беззастережно і покірливо виконується всіма жерцями, що живуть затри або чотири сотні миль від
