У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

вони свій погляд на похмуру постать старого Умслопогаса, який підняв свою сокиру на знак вітання, потім пильно подивилися на Гуда, привернуті блиском його мундира і, врешті, зупинили свій погляд на обличчі сера Генрі. Сонячне проміння грало на його світлому волоссі і бороді, виставляючи у вигідному світлі красиві лінії масивної статури. Він підвів очі і зустрів погляд чарівної Нілепти. Я не знаю чому, але кров прилила до ніжної шкіри королеви, її прекрасне обличчя спалахнуло, почервоніли навіть дивовижні груди, рука і лебедина шия. Щоки зарум’яніли, як пелюстки троянди. Потім вона заспокоїлася і знову зблідла. Я поглянув на сера Генрі, він почервонів до самих очей. “Слово честі, — подумав я, — на сцені з’явилися дами, отже, прощавай мир і спокій!”

Я зітхнув і похитав головою, оскільки знав, що краса жінки нагадує красу блискавиці і несе з собою руйнування і відчай! Поки я розмірковував, обидві королеви сиділи на тронах. Ще раз заграли труби. Придворні сіли на свої місця. Королева Зорайя вказала на нас.

Із натовпу вийшов наш провідник, тримаючи за руку дівчину, яку ми врятували з води. Вклонившись, він звернувся до королев, мабуть, розповідаючи їм про нас. Дивно було бачити вираз подиву і страху на їхніх обличчях, поки вони слухали розповідь. Зрозуміло було, що вони не можуть розібратися, яким чином ми опинилися на озері, і готові приписати нашу появу надприродній силі. Розповідь продовжувалася, і я дійшов висновку за частим звертанням оповідача до дівчини, що він говорив про бегемотів, яких ми застрелили; потім ми подумали, що він бреше щось стосовно бегемотів, бо його розповідь часто уривалася обуреними вигуками жерців і придворних, тоді як королеви здивовано слухали, особливо коли оповідач вказав на наші гвинтівки, як на знаряддя руйнування і смерті. Тепер я можу пояснити, що мешканці країни Цу-венді були сонцепоклонниками, і бегемот вважався у них священною твариною. У призначений час вони вбивають бегемотів тисячами (бегемоти оберігаються спеціально для цього в озері країни, оскільки їхня шкура йде на амуніцію солдатів), що аніскільки не заважає тубільцям вважати бегемота священною твариною36.

Ті бегемоти, яких ми застрелили, належали до священних тварин, і спеціальним обов’язком жерців було піклуватися про них. Таким чином, самі не знаючи того, ми вчинили найжахливіше святотатство.

Коли наш провідник закінчив свою розповідь, високий старий із довгою бородою і в круглій шапочці, великий жрець Егон, встав і безпристрасно говорив щось королевам. Мені не подобався холодний погляд його сірих очей, спрямованих на нас. Імовірно, він подобався б мені ще менше, якби я розумів його мову і знав, що в ім’я ображеного божества жрець вимагав, щоб нас принесли в жертву і спалили. Коли він закінчив, королева Зорайя заговорила ніжним, музичним голосом, і, судячи з ЇЇ жестів, розбирала інший бік питання. Потім Нілепта сказала щось жерцю. Ми, звичайно, і не підозрювали, що вона заступалася за нас і просила про помилування. Врешті-решт, вона обернулася до високого чоловіка середніх років, з чорною бородою і довгим мечем у руці, якого звали (це ми дізналися потім) Наста, і який був вельми поважною особою в країні. Очевидно, вона чекала від нього підтримки. Але коли вона перезирнулася з сером Генрі ще при вході в зал і почервоніла, як троянда, я помітив, що це було неприємно високому чоловікові, бо він закусив губу і схопився за меч. Потім нам сказали, що він мріяв одержати руку королеви й одружитися з нею. Нілепта не могла зробити гіршого вибору, коли захотіла шукати його допомоги. Він тихо заговорив із нею, очевидно, погоджуючись з аргументами великого жерця. Під час цієї розмови Зорайя поклала лікоть на коліно, сперла підборіддя на руки і дивилася на Насту з презирливою усмішкою, неначе бачила наскрізь його думки і плани. Нілепта, очевидно, розсердилася, її щоки почервоніли, очі заблищали, і вона стала ще гарнішою. Нарешті, вона обернулася до Егона і, здавалося, дала йому згоду, оскільки той низько вклонився їй. Увесь цей час Зорайя сиділа й усміхалася. Раптом Нілепта подала знак. Проспівали сурми. Всі встали і покинули залу, окрім варти, якій вона наказала залишитися на місці. Коли всі пішли, Нілепта нахилилася, ніжно усміхаючись, і за допомогою знаків і вигуків дала нам зрозуміти, що хотіла б дізнатися, як ми потрапили сюди. Вельми складно було пояснити їй це. Та зненацька мене осяяла думка. У кишені у мене був записник і олівець. Я накидав на папері креслення підземної річки й озера, підійшов до сходинок трону і подав нотатник Нілепті. Вона зрозуміла відразу, радісно заплескала в долоні, зійшла з трону і подала малюнок Зорайї, яка також відразу зрозуміла його. Нілепта взяла олівець у мене, зацікавлено подивилася на нього і зробила кілька чарівних малюнків. Перший зображав її, радісно вітаючу обома руками людину, вельми схожу на сера Генрі. На другому малюнку вона зобразила бегемота, вмираючого у воді, і на березі людину, яка із жахом підняла руки при цьому видовищі. У цій людині ми одразу ж упізнали великого жерця. Потім був малюнок із жахливою вогненною піччю, до якої Егон штовхав нас своєю палицею.

Від цього малюнка я вжахнувся, але дещо заспокоївся, коли вона ласкаво кивнула мені головою й узялася за четвертий малюнок. Вона намалювала людину, знову схожу на сера Генрі і двох жінок, себе і Зорайю, які стояли, обійнявши його і тримаючи над ним меча на знак захисту і заступництва.

Зорайя, яка весь цей час дивилася на нас, особливо на сера Генрі, схвально нахилила голову. Нарешті Нілепта змалювала схід сонця, пояснивши, що має йти, і що ми зустрінемося наступного ранку. Сер Генрі дивився так сумно, що, мабуть, бажаючи втішити його, Нілепта простягнула йому руку для поцілунку,