У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Останньою вийшла з нашого човна дівчина, яку ми витягай з води. Вона поцілувала мою руку, мабуть, дякуючи за порятунок від бегемота. Мені здавалося, що вона остаточно забула свій страх перед нами і зовсім не поспішала йти до своїх. Вона пішла поцілувати руку Гудові, коли молодик, її супутник, втрутився і відвів її. Як-тільки ми опинилися на березі, кілька чоловіків підхопили наше майно і багаж і вирушили з ними на дивний ґанок, а наш провідник усіма способами прагнув пояснити, що наші речі залишаться цілими і неушкодженими. Потім він повернув праворуч і повів нас до маленького будинку, який (я дізнався про це пізніше) був готелем. Ми ввійшли до красивої кімнати і побачили дерев’яний стіл із різними наїдками, очевидно, приготований для нас. Наш провідник запросив нас сідати на лаву біля столу. Ми вирішили не чекати повторного запрошення і накинулися на закуску. Її подали на дерев’яних тацях і складалася вона з холодного козячого м’яса, загорнутого в якесь листя, що додавало йому дивного чудового смаку; із зелені на зразок латуку, чорного хліба і червоного вина, налитого в рогові чаші. Вино мало ніжний і приємний смак, щось на кшталт бургундського.

За двадцять хвилин ми встали з-за столу, відчуваючи себе зовсім іншими людьми. Після всього пережитого, ми потребували двох речей: їжі та відпочинку. Двоє вродливих дівчат, одягнені так само, як і бачена нами в човні, стояли біля нас, поки ми їли, і були дуже делікатні. Я дізнався пізніше, що національний костюм тубільної жінки — біла полотняна спідниця до колін і верхнє плаття у вигляді тоги з коричневої тканини, причому частина грудей і права рука залишаються голими. Якщо спідниця була зовсім біла, це означало, що власниця її — дівчина, біла спідниця з пурпурною облямівкою унизу означала заміжню жінку і першу законну дружину. Якщо облямівка на спідниці була хвиляста — жінка була другою або черговою дружиною; спідниця з чорною облямівкою вказувала на вдову.

Тога, або “кеф”, як її називають тут, могла бути різного кольору, від білого до темно-коричневого, згідно з суспільним становищем, і вишита по берегах різним шовком. Сорочки або туніки чоловіків розрізнялися лише кольором і матеріалом. Одну тільки національну прикрасу незмінно носили і чоловіки, і жінки — золотий обруч на правій руці біля ліктя, і на лівій нозі нижче коліна. Високопосадові особи надягали золотий обруч на шию, і я помітив такий обруч на шиї нашого поважного провідника.

Тільки-но ми поїли, цей поважний старий, котрий стояв біля нас і занепокоєно поглядав на наші рушниці, низько вклонився Гудові, якого, вочевидь, уважав ватажком загону завдяки його блискучій формі, і повів нас на великий ґанок. Тут ми зупинилися помилуватися двома колосальними левами з чорного мармуру, що стояли на кінці широкої балюстради ґанку. Ці леви — дивні роботи самого Радеме-са, який, судячи з його творінь, був одним із найкращих скульпторів світу. Здивовано і захоплено ми піднімалися сходами, цим дивним витвором людського генія, яким, поза сумнівом, через багато тисяч років милуватимуться прийдешні покоління! Навіть старий Умслопогас, вважаючи за негідне для себе чомусь дивуватися, захопився і запитав, будували це люди чи дияволи, оскільки любив усе приписувати надприродній силі. Тільки Альфонс нічого не розумів і не переймався цим. Сувора краса сходів не сприймалася легковажним французом, який сказав: “Все це дуже красиво, але сумно, ой, як сумно!” І додав, що йому більше б припало до смаку, якби сходи позолотили.

Ми пройшли перший ярус у сто двадцять сходинок і потрапили на майданчик, що сполучав його з другим, де замилувалися величною панорамою країни, оточеної горами і блакитною водою озера. Пройшовши сходи, ми опинилися на відкритому майданчику із трьома ходами. Два з них вели у вузькі галереї, вирубані в скелі, яка йшла кругом усієї палацової стіни до головних воріт міста, зроблених із бронзи. Як я дізнався пізніше, можна було замкнути всі ці входи і виходи і зробити їх абсолютно неприступними для ворога. Третій хід вів через десять чорних мармурових сходинок прямо до дверей у палацовій стіні. До цих дверей і повів нас провідник. Вони були масивними, зробленими з якогось міцного дерева і захищені бронзовими ґратами. Тільки-но ми підійшли до них, двері широко відчинилися. Нас зустрів вартовий, озброєний списом і мечем. На грудях у нього була надіта майстерно оброблена шкура бегемота, в руці він тримав круглий щит з тієї самої шкури. Меч його привернув особливу нашу увагу. Він був тотожний із тим, який містер Мекензі одержав від невідомого мандрівника. Отже, цей невідомий говорив правду! Наш провідник сказав пароль, і солдат опустив свого списа, який задзвенів, ударившись об підлогу. Ми пройшли у чотирикутний двір палацу, прикрашений квітами, кущами і рослинами, більшість із яких ми ніколи не бачили. У центрі садка ішла широка алея, прикрашена великими мушлями, принесеними сюди з озера. Алеєю ми дійшли до входу під круглою аркою, на якій висіла щільна завіса, що замінювала двері. Потім ми опинилися у великій залі палацу і зупинилися, дивуючись перед грандіозним видовищем.

Зала була величезна, з чудовим дугоподібним склепінням із різьбленого дерева. На відстані двадцяти футів від стіни височіли стрункі колони з чорного мармуру. В кінці зали, підтримуваної цими колонами, стояла мармурова група, виконана королем Радемесом у пам’ять про споруджений ним ґанок.

Краса групи вражала погляд. На чорному мармурі цоколю виділялася прекрасна біло-мармурова фігура молодика з благородним обличчям, що спав на ложі. Одна рука його безсило опущена на край ложа, а на другій спочиває голова, наполовину закрита пасмами волосся. Схилившись над ним, поклавши руку на його лоба, стоїть закутана фігура жінки вражаючої краси. Я не спроможний описати всю спокійну велич прекрасного обличчя, на якому сяє відблиск ніжної, ангельської усмішки! І в ній, у цій усмішці, все — могутність, любов і божественна врода! Очі жінки спрямовані на хлопця. Найкращим у цій групі, що особливо вдалося скульптору, був раптовий підйом творчого духу, що віддзеркалився на втомленому і змученому чоловічому обличчі. Ви бачите, як натхнення проникає в темряву людської душі і осяває її новим світлом, неначе світанковий промінь, розбиваючи