У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Споруда збудована з чистого білого мармуру, що разюче контрастує з червоним гранітом міських будинків, і, неначе величезна діадема сяє на чолі похмурої королеви. Зовнішній бік купола і портиків покритий листовим золотом. На краю склепіння кожного з дванадцяти портиків стоїть золота фігура ангела з трубою в руці і з розпростертими крилами. Можу собі уявити, які дивовижно красиві ці золоті склепіння, що сплять у промінні сонця, неначе тисячі вогнів на мармуровій горі; вони виблискують так яскраво, що видніються з вершин гір за сотні миль звідси.
Ефект видовища посилюється прекрасними тубільними квітами, які оперізують мармурову стіну храму і сяють красою своїх золотих чаш і пелюсток.
Головний вхід у храм — між двома оберненими до озера дворами — захищений бронзовими воротами і дверима з міцного мармуру, прикрашеними абстрактними малюнками і золотом. За цими дверима стоїть стіна і знову двері з білого мармуру, що ведуть углиб храму. Ви опинилися, нарешті, в головній залі, під куполом, і йдете до центрального вівтаря, вражені чудовим видовищем, яке відкривається вашому погляду! Вас охоплює тиша священного місця, над вашою головою мармуровий купол із серпанковими арками, дещо схожий на купол храму святого Павла в Лондоні, фігура ширяючого ангела і ціле море сонячного проміння, вихлюпнутого на золотий вівтар! На східному і західному боці розташовані два інші вівтарі’, також осяяні промінням сонця, яке ллється у священну напівтемряву святині. Всюди білизна мармуру, таємничість, краса!
На центральному золотому вівтарі горить бліде полум’я, увінчане легким голубим димком. Вівтар зроблений з мармуру, прикрашений золотом, має круглу форму у вигляді сонця. У підмурку вівтаря дванадцять великих пелюсток зі щирого золота. Всю ніч і весь день ці пелюстки закриті під вівтарем, ніби пелюстки лілії, закриті в негоду. Але коли полуденне проміння сонця ковзне через купол і осяє золоті квіти, пелюстки таємничо розкриваються.
Десять золотих ангелів стережуть спокій святині. Ці фігури з благоговійно схиленою головою, з обличчями, закритими крилами, вражають дивовижною красою.
На схід від головного вівтаря підлога не з білого мармуру, як скрізь, а з міцної міді, і це привернуло мою увагу. Східний і західний вівтарі не такі багаті і красиві, хоча також зроблені із золота, і крилаті фігури золотих ангелів стоять з боків цих вівтарів. У стіні позаду східного вівтаря зроблено отвір у вигляді бійниці. У цей отвір уривається перший промінь вранішнього сонця, ніжно торкається пелюсток великої золотої квітки-вівтаря і падає на західний вівтар. Увечері останнє проміння призахідного сонця довго спочиває на східному вівтарі, поки не згасне в мороці ночі.
Це ніжне прощання вечора із зорею.
За винятком цих трьох вівтарів і крилатих фігур над ними, храм під білим куполом абсолютно порожній і без будь-яких прикрас, що, мені здається, посилює грандіозне враження, яке справляє храм сонця.
Коли я порівнюю цей геніальний витвір мистецтва зі строкатими спорудами і жалюгідними орнаментами, якими архітектори прикрашають європейські міста, я відчуваю, що їм слід повчитися у майстрів Цу-венді! Коли мої очі звикли до похмурого освітлення прекрасної будівлі, його мармурової краси, досконалості його ліній і контурів, у мене вирвався мимовільний вигук: “Тут і собака набув би релігійного відчуття!” Цей вигук вульгарний, але ясніше передає мою думку, ніж ввічлива похвала.
Біля воріт храму нас зустріла варта і солдати, підпорядковані жерцям. Вони повели нас в один із портиків і залишили тут на півгодини. Ми встигли за цей час переговорити про те, що перебуваємо у великій небезпеці, і вирішили: якщо буде зроблена спроба схопити нас, захищатися, скільки можливо. Умслопогас негайно заявив, що розтрощить поважну голову великого жерця своєю сокирою. З того місця, де ми стояли, було видно, що незчисленний натовп наповнював храм, очевидно, очікуючи надзвичайних подій. Щодня, коли полуденне проміння сонця осяває центральний вівтар, під звуки труб відбувається жертвоприношення богу сонця, що складається іноді з туші барана або бика, іноді фруктів і зерна. Трапляється це і після полудня, оскільки Цу-венді лежить неподалік від екватора і дуже високо над рівнем моря, і сонце цієї пори кидає вертикально своє гаряче проміння на землю. Сьогодні жертвоприношення мало здійснитися о восьмій хвилині на першу годину.
Рівно опівдні з’явився жрець, подав знак, і варта запросила нас просунутися вперед, що ми й зробили всі, крім Альфонса, обличчя якого відбивало жах. За кілька секунд ми стояли за портиком і дивилися на море людських голів, що оточували центральний вівтар і жадібно розглядали іноземців, які вчинили святотатство, перших іноземців, яких їм випало побачити.
Із нашою появою натовп загомонів. Ми пройшли крізь нього і зупинилися на східному боці, там, де підлога мідна, обернувшись до вівтаря. Простір поблизу золотих крилатих фігур був обгороджений мотузком, і люди товпилися за ним. Одягнені в білий одяг жерці, тримаючи в руках золоті труби, стали довкола, і попереду них Егон, великий жрець, із безглуздою шапочкою на голові. Ми стояли на мідній підлозі, не підозрюючи, що відбувається, хоча я чув якесь дивне шипіння під підлогою. Я озирнувся довкруги, бажаючи бачити, чи з’явилися сестри-королеви в храмі, але їх не було. Ми чекали. Пролунав знову спів сурм, і обидві королеви пішли поряд, супроводжувані сановниками, між якими я впізнав Насту. Позаду рухався загін охоронців. Я вельми зрадів появі королев. Обидві вони стали попереду, ліворуч і праворуч стали сановники, а позаду, півколом, розташувалася варта.
Запанувало мовчання. Нілепта поглянула на нас і спіймала мій погляд. Мені здалося, вона хотіла щось сказати очима. З мого обличчя її погляд перейшов на мідну підлогу, яка була під нашими ногами.
