У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Такі мої спогади про цю подорож.

Та чесно кажучи, я тоді мало на що звертав увагу.

Серце моє тужило за Хансом.

Я поховав недавно свого хлопчика, свого милого хлопчика, яким я так пишався. Серце моє розбите. Так важко — мати лише одного сина і втратити його. Воля Божа! І я не міг нічого вдіяти. Чи смію я, чи можу скаржитися? Невблаганно крутиться колесо долі і розчавлює всіх нас по черзі, одних раніше, інших пізніше і, врешті-решт, знищує всіх. Ми не падаємо ниць перед невблаганною долею, як бідні індійці, ми намагаємося втекти туди або сюди, ми волаємо про помилування… Але марно! Як грім вибухає над нами похмура доля і перетворює нас на пил і порох.

Бідний Гаррі! Померти так рано, коли життя тільки-но розкривалося перед ним! Він так старанно працював у лікарні, так блискуче склав останні іспити, і я так пишався цим, навіть більше, ніж він сам. Йому потрібно було вирушити до іншої лікарні для вивчення віспяної зарази. Він писав мені звідти, що не боїться віспи і йому необхідно вивчити хворобу і набратися досвіду. Страшна хвороба забрала його, і я, старий, сивий, слабкий, залишився оплакувати його, сам-один на весь світ. У мене немає нікого, ні дітей, ні близьких, хто б пожалів і втішив мене. Я міг би врятувати його, — не пускати туди, у мене достатньо засобів для нас обох, більше, ніж потрібно: копальні царя Соломона вдосталь забезпечують мене грошима. Але я говорив собі: ні, хай хлопчик навчається жити, хай працює, щоб насолодитися потім відпочинком! Але цей відпочинок застав його серед роботи. О, мій хлопчику, мій дорогий хлопчику! Доля моя схожа на долю біблійного Йова, який мав багато майна, багато житниць із зерном — я теж припасав багато добра для свого хлопчика! Бог вирішив забрати його душу, і я залишився один, у цілковитому відчаї. О, я хотів би померти замість мого любого хлопчика!

Ми поховали його після полудня, під покровом стародавньої, сірої церковної башти, в тому селі, де я живу. Це був сумний грудневий день. Важкі снігові хмари облягали небо. Як тільки труну поставили в могилу, кілька сніжинок упало на неї. Чистою невинною білизною сяяли вони на чорних покривах! Перед тим, як опустити домовину в могилу, сталася затримка: забули потрібні мотузки. Ми стояли мовчки і чекали, спостерігаючи, як пухнасті сніжинки падали на домовину, немов благословення неба, танули і перетворювалися на сльози над чолом бідного Гаррі. Це ще не все. Червоногрудий снігур сміливо спустився, сів на домовину і заспівав. Я злякався і впав на землю з розтерзаним серцем. Сер Генрі Куртіс, людина сильніша і сміливіша за мене, також упав на коліна, а капітан Гуд відвернувся. Яким би великим не було моє горе, я не міг не помітити цього. Ця книга “Аллан Квотермейн” — витяги з мого щоденника, який я вів за два роки до цього. Я переписую його знову, оскільки мені здається, що він може бути початком історії, яку я збираюся розповісти, якщо Бог дозволить мені закінчити її. Невелика біда, якщо я не встигну. Цей уривок зі щоденника був написаний за сім тисяч миль від того місця, де я лежу тепер, хворий, і пишу це, а вродлива дівчина стоїть біля мене і відганяє мух від моєї найяснішої особи. Гаррі там, а я тут, та все ж я відчуваю, що і я скоро піду до нього.

В Англії я жив у маленькому, красивому будинку, — кажу красивому, порівняно з будинками, до яких я звик, живучи в Африці, — не далі, ніж за п’ятсот ярдів від старої церкви, де спить вічним сном мій Гаррі. Після похорону я повернувся додому і трохи поїв, та чи може бути хороший апетит у того, хто поховав усі земні надії! Трошки закусивши, я заходився крокувати, вірніше,