У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

котилися чорні кенда, на яких наші метальники списів обрушилися з обох боків. У цей час я в супроводі Ханса повертався з другого двору, куди ходив відвідати пораненого втретє Регнолля. На мою превелику радість, його рана була легкою, тому я поспішив повернутися до учасників битви і зненацька побачив диявола Джану, що мчить просто на мене, розрізаючи на дві частини натовп озброєних людей, як ніс гнаного штормом корабля розрізає воду.

Правду кажучи, я, незважаючи на нелюбов до зайвого ризику, зрадів, побачивши його.

Навіть збудження від тривалої битви не могло знищити в мені відчуття сорому, яке я пережив, промахнувшись у цю тварину чотири рази поспіль на відстані сорока ярдів.

“Тепер, Джано, — думав я, відчуваючи якесь радісне тремтіння, — тепер я змию свою ганьбу. Цього разу я не промахнуся, інакше це буде моїм останнім промахом”.

Джана мчав уперед, крутячи залізними кулями серед воїнів, які розбігалися навсібіч, очищаючи між нами простір.

Для більшої надійності (я трохи тремтів від утоми) я став на праве коліно, сперся на ліве ліктем і прицілився в шию тварини.

Коли вона була кроків за двадцять від мене, я вистрілив, але влучив не в Джану, а в кульгавого жерця, який виконував обов’язки магута, сидячи на його шиї на кілька футів вище того місця, куди я цілив.

Так! Я влучив йому в голову, яка розкололася, неначе яєчна шкаралупа, і він мертвим упав на землю.

У відчаї я знову прицілився і вистрілив.

Цього разу куля потрапила в кінець лівого бивня Джани, від якого відлетів уламок.

Остання надія загинула.

У мене навіть не залишалося часу піднятися й утекти.

Я так і залишився на колінах, чекаючи кінця.

Однієї миті величезна тварина опинилася майже наді мною і, роззявивши рота, підняла хобота.

Раптом я почув голландське прокляття і побачив Ханса, який майже засунув у рота Джани кінець моєї другої слонової рушниці.

Пролунав постріл, за ним другий. За мить величезний хобот обвив Ханса і, закрутивши його в повітрі, кинув футів на 30–40 убік.

Джана захитався, неначе готовий упасти, але утримався, гойднувся праворуч, пройшов, спотикаючись кілька кроків, минувши мене, і зупинився.

Я обернувся, сів на землю і дивився, що буде далі. Спершу я побачив Регнолля, який біг із рушницею. Він двічі вистрілив у голову тварини, але вона не звернула на це ніякої уваги.

Потім я побачив його дружину, Хранительку Дитяти, що вийшла з порталу другого двору в супроводі двох жриць, зі статуєю Дитяти зі слонової кістки в руках. Усі вони були одягнені так само, як і в ранок жертвоприношення.

Вона спокійно йшла вперед, спрямувавши свої великі очі на Джану.

З її наближенням слон почав нервувати. Повернувши голову, він підняв хобота, витягнув його за спиною, схопив за ногу царя Сімбу, який непорушно сидів у своєму кріслі. Поволі він стягнув Сімбу з крісла. Той упав біля лівої передньої ноги тварини. Потім слон обвив хоботом тіло безпорадної людини (я досі не можу забути виразу його сповнених жахом очей) і закрутив його в повітрі, спершу повільно, потім усе швидше й швидше, поки блискучі ланцюги на грудях жертви не перетворилися да суцільне срібне колесо. Потім слон жбурнув його на землю, де бідний цар лежав аморфною масою, втративши людську подобу.

Хранителька Дитяти безстрашно зупинилася перед твариною-богом. Її супутниці залишилися позаду.

Регнолль стрибнув уперед, щоб відтягти її вбік, але ціла дюжина людей утримала його, не знаю, чи з метою врятувати його життя, чи через якусь іншу причину.

Джана дивився на Хранительку Дитяти, а вона дивилася на Джану. Потім він люто закричав і, вихопивши Дитя зі слонової кістки з її рук, закрутив його в повітрі і розбив об каміння, як Сімбу. Стародавня статуя, що пережила багато століть, розлетілася на тисячу дрібних шматочків.

Побачивши це, білі кенда страшенно застогнали; жінки, які супроводжували Хранительку, розірвали на собі одяг, Харут, який стояв поблизу, непритомним упав на землю.

Ще раз закричав Джана, потім поволі опустився на коліна, і, тричі вдаривши об землю хоботом, неначе виявляючи цим покору прекрасній Хранительці, яка стояла перед ним, затремтівши усім своїм могутнім тілом, упав мертвим!

Битва припинилася. Чорні кенда стояли заціпенівши.

— Бог помер! — крикнув хтось. — Цар помер! Джана убив Сімбу і сам убитий! Дитя розбите! Біжіть, чорні кенда! Біжіть, бо боги померли, і земля наша стала землею примар.

З усіх боків луною лунав стогін: “Біжіть, чорні кенда, бо померли боги!”

Вони повернулися і побігли, як тіні, несучи з собою поранених. Ніхто не намагався зупинити їх.

За півгодини жодного