У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Звичайно, тут її було значно більше, але багато бивнів, що тривалий час пролежали на цьому місці, попсували сонце і негода і тому. вони не становили майже ніякої цінності.
Відправивши слонову кістку до міста Дитяти, яке знову відродилося, ми через ліс поїхали до міста Сімби, для безпеки виславши вперед розвідників.
Воно і справді абсолютно спорожніло. Ніколи я не бачив такого спустошеного місця. Чорні кенда залишили його таким, яким воно було при них. Тільки на вівтарі, що стояв на ринковій площі, де були принесені в жертву троє нещасних білих кенда, лежала купа трупів тих воїнів, які померли від ран під час відступу.
Двері будинків були відкриті. В помешканнях Залишилося багато домашнього начиння, яке чорні кенда не могли забрати з собою. Ми знайшли багато списів та іншої зброї, власники якої загинули і тепер не потребували її.
За винятком кількох собак і шакалів, які помирали з голоду, у місті не залишилося жодної живої істоти.
Пусте місто справляло враження навіть сильніше, ніж цвинтар слонів біля усамітненого озера.
— Прокляття Дитяти зробило свою справу, — похмуро сказав Харут. — Спершу буря і голод, потім війна, втеча і спустошення.
— Це так, — відповів я, — проте, якщо Джана мертвий і його народ утік, де Дитя і багато хто з його народу? Що ви робитимете без бога, Харуте?
— Каятися у своїх гріхах і чекати, поки Небо свого часу не пошле іншого, — сумно відповів Харут.
Цю ніч я провів у тому самому будинку, де був ув’язнений з Марутом під час нашого полону.
Я не міг заснути, оскільки в моїй пам’яті спливало все, що сталося в ті жахливі дні.
Я бачив вогонь для жертвопринесення, який горів на вівтарі, чув ревіння бурі, що провіщала розорення чорним кенда, і дуже зрадів, коли, нарешті, настав ранок.
Кинувши останній погляд на місто Сімби, ми поїхали назад через ліс, у якому оголене гілля також свідчило про смерть.
За десять днів ми покинули Священну Гору з караваном у сотню верблюдів.
Із них п’ятдесят нав’ючили слоновою кісткою, а на інших їхали ми й ескорт під проводом Харута.
Із цією слоновою кісткою, як і з усім, пов’язаним з Джаною, мене спіткала невдача.
У пустелі нас застала буря, і ми ледве врятувалися.
Із п’ятдесяти верблюдів, нав’ючених слоновою кісткою, вціліло лише десять.
Інші загинули і їх занесло піском.
Регнолль хотів відшкодувати мені вартість утрати, але я відмовився, кажучи, що це не входило до наших умов. *
Білі кенда взагалі безпристрасний народ, а особливо тепер, коли вони оплакували свого бога, не виявили ніяких почуттів під час нашого від’їзду і навіть не попрощалися з нами.
Тільки жриці, які прислужували леді Регнолль, коли вона грала серед них роль богині, плакали, прощаючись із нею, і молилися, щоб знову зустріти її “в присутності Дитяти”.
Перехід через гори був вельми важким для верблюдів. Та, врешті-решт, ми перебралися через них, долаючи велику частину дороги пішки.
Ми затрималися на вершині хребта, щоб востаннє подивитися на землю, яку покидали, де в тумані все ще виднілася гора Дитяти.
Потім ми спустилися вниз протилежним схилом і вступили в північну пустелю.
День за днем, тиждень за тижнем ми їхали нескінченною пустелею шляхом, відомим Харуту, який знав, де знаходити воду.
Ми їхали без особливих пригод (за винятком бурі, під час якої втратили слонову кістку), не зустрівши жодної живої істоти.
Протягом цього часу я був постійно сам, бо Харут розмовляв мало, а Регнолль і його дружина вважали за краще бути вдвох.
Нарешті, за кілька місяців, ми досягли маленького порту на Червоному морі, арабську назву якого я забув, і в якому було спекотно, неначе в пеклі.
Незабаром туди зайшло два торгові судна. На одному з них, що йшло до Англії, я попрямував у Наталь.
Друге йшло до Суеца, звідки Регнолль і його дружина могли поїхати до Александрії:
Наше прощання вийшло таким поспішним, що, крім взаємних подяк і добрих побажань, ми мало що встигли сказати одне одному.
Потискаючи мені на прощання руку, старий Харут повідомив, що їде до Єгипту.
Я запитав його, навіщо він зібрався туди.
— Шукати іншого бога, Макумазане, — відповів
