У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Хто з нас у своєму великому горі не відчував бажання дивитися в чудове обличчя Природи, нашої спільної матері? Хто не прагнув лежати де-небудь на горі і стежити, як хмари пливуть небом, слухати гуркіт віддаленого грому, злитися, хоча б ненадовго, своїм бідним жалюгідним життям із життям Природи, відчути биття її серця, забути всі свої печалі, зануритися в її вічну енергію і життєву силу! Вона створила нас, від неї ми пішли, до неї і повернемося! Вона дала нам життя і поглине нас.

Блукаючи кімнатою свого будинку в Йоркширі, я мріяв про ніжні обійми матері-природи. Не тієї природи, яку ви знаєте і бачите в рівних зеленіючих лісах, усміхнених нивах, а дикої природи, такої, якою вона була створена, незайманої, невинної, яка не знає людства, котре бореться і терзається. Я піду туди, де на волі бігають звірі, назад, до країни, історія якої нікому не відома, до дикунів, яких я люблю, хоча деякі з них так само безжальні, як політична економія. Там я навчуся спокійніше думати про бідолашного Гаррі, який лежить під покровом старої церкви, і серце моє не розриватиметься від туги.

Грудня 23

Минув тиждень від часу поховання бідолашного Гаррі. Якось увечері я шкандибав по хаті і розмірковував, аж раптом подзвонили у двері. Спустившись сходами, я сам відчинив двері. Ввійшли мої давні друзі — сер Генрі Куртіс і капітан Джон Гуд. Вони всілися перед каміном, де, я добре пам’ятаю це, яскравів вогонь.

— Ви дуже люб’язні, що зайшли до мене, — сказав я, — не надто приємно гуляти в таку погоду.

Вони нічого не сказали, а сер Генрі мовчки набив свою люльку і нахилився закурити її біля каміна. У цей час велике соснове поліно яскраво спалахнуло і осяяло всю його постать. Він був дивовижно вродливою людиною. Спокійне, владне обличчя, з тонкими і правильними рисами, великі сірі очі, золотисте волосся і борода — прекрасний зразок витонченого людського типу. Його статура не поступалася вроді обличчя. Я ніколи не бачив таких могутніх плечей і таких широких грудей. По суті, сер Генрі так пропорційно складений, що, незважаючи на свій зріст (5 футів), він мав вигляд досить високої людини. Я дивився на нього і не міг не подумати, яким курйозним контрастом з його лицем і ставною статурою є моя власна немічна персона. Уявіть собі маленьку, слабку людину шістдесяти трьох років, із пожовклим лицем, тонкими руками, великими темними очима і коротко обстриженим, посивілим волоссям, що стирчить, як щетина, худого, потонулого у своєму одязі, і ви матимете повне уявлення про Аллана Квотермейна, якого зазвичай називають “мисливець Квотермейн”, а за місцем народження “Макумазан-англієць”.

Капітан Гуд мало був схожим на нас. Коротенька, похмура, дуже кремезна людина, з мерехтливими чорними очима, з вічним скельцем в одному оці. Я назвав його кремезним, але це сказано дуже м’яко, швидше, це здоровань. У подальшому я маю, на жаль, зізнатися, Гуд почав надто непривабливо товстіти. Сер Генрі запевняє, що все походить від бездіяльності та обжерливості. Гуду це не подобається, хоча він не може заперечувати цього факту.

Якийсь час ми сиділи мовчки, потім я засвітив лампу, що стояла на столі, оскільки сумна напівтемрява в кімнаті сильніше наганяла тугу, якою сповнене серце людини, котра поховала тиждень тому всі надії свого життя. Я відкрив шафу в стіні, знайшов там пляшку віскі, кілька келихів і воду. Я люблю робити все сам, для мене нестерпно вічно бачити кого-небудь біля себе, під боком. Куртіс і Гуд сиділи мовчки, бо, мабуть, їм нічого було сказати мені, але вони раді були втішити мене своєю присутністю, своїм мовчазним співчуттям моєму горю, оскільки це був їхній другий візит після похорону.

І справді, іноді, у важкі хвилини туги, нас краще заспокоює мовчазна присутність людей, аніж розмова, яка тільки дратує. Мої друзі сиділи, палили, пили віскі з водою, я стояв біля каміна, також палив і дивився на них. Нарешті я заговорив.

— Давні друзі, — сказав я, — як давно ми повернулися з країни Кукуана?

— Три роки, — сказав Гуд. — Чому ти питаєш?

— Я питаю, бо я вдосталь наївся цивілізації. Я поїду назад до дикунів!

Сер Генрі відкинув голову на спинку крісла і посміхнувся своєю глибокою загадковою усмішкою.

— Як дивно! — сказав він. — Га, Гуде?

Гуд таємничо-глянув на мене крізь своє скельце.

— Так, дивно, дуже дивно!

— Я нічого