У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
— Ламу? — сказав він. — Ви їдете в Ламу? О, яке це прекрасне місце! — він повернув до нас своє жирне обличчя і підморгнув із виразом покірливого захоплення. — Півтора року я прожив там і ніколи не змінив сорочки, жодного разу!
Прибувши на острів, ми зійшли з пароплава з усім своїм майном, і, не знаючи куди йти, сміливо попрямували до будинку консула, де нас дуже гостинно прийняли.
Ламу — дивне містечко, але у мене в пам’яті залишилися надзвичайний бруд і сморід. Це було щось жахливе. Біля консульства тяглося узбережжя моря, чи, точніше, брудний берег, названий узбережжям. Під час відпливу берег абсолютно голий і служить місцем звалища всіляких нечистот, покидьків міста. Тут жінки заривають у прибережну грязюку кокоси, залишаючи їх, поки верхня шкаралупа зовсім згниє, тоді їх виривають з багна і з волокон плетуть рогожі та різні інші речі. Це заняття переходить у спадок з покоління в покоління, тому важко уявити й описати весь жахливий стан берега. Я знав багато поганих запахів протягом життя, але ніколи не відчував такого страхітливого смороду, як тут, на березі, коли ми сиділи, при світлі місяця, під гостинним дахом нашого друга консула. Не дивно, що народ тут помирає від лихоманки. Місцина сама собою достатньо красива, але це враження зникає під гнітом смороду.
— Куди ви маєте намір прямувати, джентльмени? — запитав гостинний консул, коли ми закурили наші люльки після обіду.
— Ми розраховуємо вирушити в Кенію, а звідти в Лекакизера, — відповів сер Генрі. — Квотермейн чув щось про білу расу, яка живе на не відомій території!
Консул подивився на нас зацікавлено і відповів, що він також чув про це.
— Що ви чули? — запитав я.
— О, небагато. Все, що я знаю, відомо з листа, одержаного мною рік тому від Макензі, шотландського місіонера, пост якого був у найвищому пункті річки Тана!
— У вас є цей лист? — запитав я.
— Немає, я знищив його, але пам’ятаю, що він писав, як один чоловік з’явився до нього і заявив, що подорожував два місяці, поки дістався до Лекакизера, де ще ніколи не бувало білої людини. Там він знайшов озеро під назвою Лага, потім пішов далі, на північний схід, і мандрував цілий місяць, через пустелі, цілі зарості колючого терня і величезні гори, і, нарешті, досяг країни, де жили білі люди в кам’яних будинках. Спочатку його прийняли дуже гостинно, але потім жерці визнали його за диявола, і народ хотів убити його. Він утік від них і подорожував вісім місяців, дістався, нарешті, до місіонерського будинку і помер, як я чув. Ось усе, що я знаю. І якщо ви запитаєте мене, я відповім вам, що все це брехня. Та якщо вам потрібно дізнатися про це точніше, їдьте до місіонера Макензі на Тану і розпитайте його!
Сер Генрі і я перезирнулися. Все це було загадково.
— Гадаю, нам доведеться вирушити туди! — сказав я.
— Чудово, — відповів консул, — це найкраще, що ви можете зробити, але маю застерегти вас, що вам випадає важка подорож, бо я чув, що мазаї бродять неподалік, а з ними жарти погані. Краще за все, якщо ви знайдете кількох людей як ваших слуг і мисливців, і кількох носіїв. Правда, з ними вам буде немало клопотів, але все-таки це виявиться дешевше і вигідніше, ніж наймати цілий караван. Крім того, у вас буде менше ризику, що вони втечуть.
На щастя, в Ламу перебувала в цей час партія солдат ваквафі — аскари. Ваквафі — це схрещене плем’я мазаїв і ватавета. Вони мужній народ, що має багато хороших якостей зулусів і схильні до цивілізації. Усі вони чудові мисливці. Сталося так, що ці люди здійснили тривалу подорож з одним англійцем, на ім’я Джутсон, який вирушив із Момбаза (гавань на відстані сто п’ятдесят миль від Ламу) і обійшов Кіліманджаро, одну з найвищих гір Африки. Бідолаха, він помер від лихоманки дорогою назад, на відстані одного дня шляху до Момбаза. Він пережив безліч небезпек і не дожив кількох годин, які відділяли його від порятунку. Мисливці поховали його і прибули в Ламу. Наш друг консул переконав нас найняти цих людей. Наступного ранку ми вирушили побачити їх, супроводжувані перекладачем.
Ми знайшли їх у брудній халупі, в передмісті. Троє з них сиділи біля халупи і мали вигляд добродушних молодців, більш-менш цивілізованої зовнішності. Ми обережно пояснили їм мету наших відвідин, спочатку зовсім безуспішно. Вони відверто заявили, що не хочуть і говорити про це, що вони дуже втомилися і змучилися за тривалу подорож та дуже горюють через смерть свого господаря. Вони вирушать додому і відпочиватимуть.
Усе це було невтішно, і, щоб відвернути їхню увагу, я запитав, де ж інші. Мені сказали, що їх шестеро, а я бачив тільки трьох. Один із них пояснив мені, що інші троє сплять у халупі, відпочивають від роботи.
— Від сну поважчали їхні повіки, — додав він, — і серце їхнє полегшилося. Найкраще — це спати, бо сон дає забуття! На біду, людина має прокидатися!
Нарешті інші троє
