У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

шкандибати (я давно вже шкутильгаю через укус лева) туди-сюди оздобленим під дуб передпокоєм, оскільки в моєму англійському будинку є кілька кімнат. На чотирьох стінах кімнати розташувалося близько сотні пар рогів. Тут були справді прекрасні зразки, оскільки я зберігав тільки кращі роги. У центрі приміщення, над великим каміном, я повісив свої гвинтівки. Деякі з них були старовинними — таких тепер уже не побачишся дістав їх 40 років тому. Одну стару рушницю я купив кілька років тому у бура, який сказав мені, що з цієї рушниці стріляв його батько в битві на Кривавій річці після того, як Дінган напав на Наталь і вбив шістсот людей, у тому числі жінок і дітей. Бури назвали це місце Місцем плачу, і так називається воно й досі. Багато слонів убив я з цієї рушниці. Вона вміщує жменю чорного пороху і три унції куль і дає відразу подвійний постріл. Отже, я походжав туди-сюди, поглядаючи на рушниці і на роги, і велика тривога заповзала в мою душу. Я маю поїхати геть з цього будинку, де я живу бездіяльно і спокійно, знову до дикої країни, де я провів кращу половину життя, де зустрів свою любу дружину, де народився мій бідолашний Гаррі, де сталося зі мною стільки доброго і поганого. В мені жило жадання пустелі, дикої країни, я не міг більше жити тут, я маю поїхати і померти там, де я жив, серед дикунів і диких звірів! Блукаючи кімнатою, я думав і дивився на місячне світло, що сріблястим блиском заливало небесне склепіння і таємниче море чагарника, спостерігав за його химерною грою на воді. У людині пристрасть найбільше проявляється перед її смертю, а моє серце померло тієї ночі. Незалежно від мого хвилювання, зрозуміло, що жодна людина, яка прожила сорок років так, як я, не може безкарно замкнутися в Англії з її чепурними, обгородженими, обробленими полями, з її витонченими, зразковими манерами, її вирядженим натовпом. Поволі він почне сумувати за свіжим диханням повітря пустелі, марити безбожними зулусами, які, неначе орли, кидаються на ворогів зі скелі, і серце його повстане проти вузьких меж цивілізованого життя.

І ця цивілізація! Що дає вона? Аж сорок років провів я серед дикунів, вивчаючи їхні мораль і звичаї, потім кілька років я прожив у Англії і придивлявся до дітей цивілізації. І що ж я знайшов? Величезну прірву між тими й іншими? Ні, зовсім невелику відстань, яку простодушна людина легко перестрибне. Дикун і цивілізована людина вельми схожі між собою, тільки остання — винахідливіша і здатна комбінувати. Зате дикун, наскільки я вивчив його, не знає жадоби до грошей, які, неначе рак, упиваються в серце білої людини. У загальних рисах дикун і дитя цивілізації схожі між собою. Гадаю, що високоосвічена пані, читаючи ці рядки, посміхнеться наївності старого дурня-мисливця, коли подумає про своїх чорних, обвішаних намистом сестер! Посміхнеться також висококультурний марнотратник, смакуючи свій обід у клубі. Ціна цього обіду могла б прогодувати цілий тиждень не одну голодну сім’ю! Моя люба панночко! Що це за чарівні речі на вашій шийці? Вони мають дивну схожість, особливо коли ви надягаєте низько вирізане плаття, з прикрасами дикої жінки. Ваша звичка крутитися під звуки музики, ваша пристрасть до притирань і пудр, прийоми, до яких ви вдаєтеся, щоб дістати собі багатого завойовника, який має зробитися вашим чоловіком, спритність, із якою ви прикрашаєте собі голову пір’ям і усілякою всячиною — все це наближає вас до ваших чорних сестер! Пригадайте, що за основними принципами вашої природи ви абсолютно схожі на них! Ви, добродію, також смієтеся? Хай дикун прийде і вдарить вас в обличчя, поки ви насолоджуєтеся дивно приготованою стравою, ми побачимо тоді, чи не сидить у вас самому такий самий дикун?!

Я поїду звідси назавжди, і що тут хорошого? Цивілізовані люди — ті ж дикуни, посріблені зверху! Цивілізація — марнослів’я; неначе північне сяйво, вона виблискуватиме і зникне, і морок оточить іще густіший. Вона схожа на дерево, що виросло на ґрунті варварства, і я впевнений, рано чи пізно вона впаде, як упала цивілізація Єгипту, культура еллінів і римлян та багато інших, яких не перелічити. Не подумайте, що я засуджую сучасні установи, що є екстрактом людських дослідів заради спільної користі! Цивілізація дала нам великі переваги, наприклад, лікарні. Але подумайте, ці лікарні наповнені хворими людьми, жертвами тієї самої цивілізації! У диких країнах лікарень немає. Є питання: наскільки ці люди, яких благословило небо, зобов’язані більше християнству, ніж цивілізації?

Терези гойдаються, підіймаються, — тут більше, там менше, — природа дає середній висновок на обох шальках терезів, і загальна сума є головним чинником у цьому величезному рівнянні, результат якого — невідома кількість цілей і намірів.

Зрозуміло, на все це можна дивитися тільки як на вступ молодого народу на шлях прогресу. Мені приємно думати, що ми намагаємося іноді зрозуміти межі нашої природи, що серйозність пізнань зовсім не лякає нас! Людське мистецтво неосяжне і розтяжне, неначе еластична стрічка, але людська природа схожа на залізне кільце. Ви можете його обійти довкола, можете чудово відполірувати його, сплющити, можете причепити його до іншого кільця, але ніколи, поки існує світ і людина, не збільшите його постійне коло. Це — річ незмінна, як зірки на небі, міцніша, ніж гори, незмінна, як шляхи Вічного. Природа людини — це калейдоскоп Бога, маленькі кольорові скельця, в яких відображаються наші пристрасті, надії, страхи, радощі, прагнення добра і зла. Всемогутня Правиця управляє ними, як зірками, впевнено і спокійно спрямовуючи їх у нові-поєднання і комбінації. Але основні елементи природи залишаються незмінними, незалежно від того, буде більше кольорових скелець чи менше.

Цивілізація має осушувати людські сльози, а ми плачемо і не можемо втішитися. Війна огидна їй, а ми б’ємося заради домівки, заради будинку, честі й слави і отримуємо задоволення в бійці. І так скрізь і в усьому.

Коли серце вбите, а голова лежить у поросі, нам не треба цивілізації. Назад, назад! Ми повземо назад, укладаємося на великих грудях Природи, як малятка, і чекаємо, що вона втішить нас, примусить нас забути пережите або врятує