Зібрання творів - Василь Стус
моїх батьків, молодших мене,
їм кожна стежка тут священна.
Як тяжко пахне деревій.
Ми поминали Барсуки,
йдучи із Зятківець. Куріло
пораннє сонце. Ледве мріли
біль-білі, радісні хатки.
І я до тебе надбігав
і потерпав, щоб сонмом видив
себе по вуха був не видав,
щоб дивен сон цей не розтав.
І невпізнанний був такий
мій шлях до себе. Повертання
в своє село, своє чекання.
Гай, сине, сине, сине мій!
29.9.
* * *
Вивищуються пагорби терпінь,
і не втечеш від них без подолання.
І що це в біса за життя? Збавляння
самого себе. Краща з благостинь.
З надгір’я налягла на тебе тінь,
неначе горя самоозирання?
Коли ж переросте її чекання -
остання із утрачених твердинь.
От-от уже урветься твій терпець.
І що тоді? І годі. І кінець.
І полишай себе напризволяще.
Та знову жди. І жди. Нестерпно жди,
куди ще поведуть чужі сліди
пропащий твій талан, життя пропаще.
29.9.
* * *
Упасти Господові в ноги
і відмолити всі гріхи,
і попалити всі дороги,
і загубити всі шляхи.
Не діжде, проклятий, не діжде.
Я стану з Господом на прю!
Перечекаю ніч і вижду
чи вирву з посмерку зорю
і почеплю її на небо:
хай світить, бісова, як слід!
Бо тільки так, бо так і треба
людський виховувати рід.
Я на зорю не обернуся.
Я, може, завтра пропаду,
та, може, з правнуків діждуся -
хтось піде й піде по сліду,
і розпізнає серед снігу
серед глибокого мій хрест,
і може зіб’є з нього кригу,
аби, померлий, я воскрес
і пробудився жити знову,
щоб стати з Господом на прю,
і не поранню – вечорову
чіпляв над обрієм зорю.
29.9.
* * *
Пахло весною і прілою глицею,
пахла галявина, геть одвологла,
пахло губами твоїми гіркими,
пахло розлукою передчуття.
Тихо ми входили в досвіток шарий,
не спам’ятавшись од віщої ночі.
Куталась ти у лисичий свій комір,
кутався я у дитинячий стид.
Ніч приховала гріхи наші перші,
ти вибачала мене, вибачала,
ти прилучала мене, прилучала
до таємниці розкошів-смертей.
Краще померти, бо, мабуть, нічого
більше не буде. Померти, померти,
щоб не відчути страшного вертання
в спогад яви і майбутнє журби.
Димом тягнуло з долини. Світанок
брів навпростець – через пні і колоди
йшли ми світ за очі. Вітер зірвався
і загудів чотирма голосами,
листя змітаючи з чорної стежки.
Тільки бо грішний про святощі знає,
тільки бо грішному стати святим,
тільки межу заступивши, відчуєш,
тільки упавши, пізнаєш себе.
30.9.
* * *
Де свінула Софія світанкова,
упав каштан, немов морений дуб.
О рідна стороно! Бувай здорова,
ти щонайтяжча із моїх загуб.
Сухий мороз і не зацвівши в’яне,
на яблунях і листя вже нема.
Камінний гроб. І ти – мов дерев’яний,
мов чорт, із нього дибишся сторчма.
Така журба, що може задушити -
ані тріпнешся. Ось ти, жало мук!
Кому не жити з нас? Кому з нас жити?
Щоб чути серця передсмертний стук.
Така оскліла рівнина довкола -
хоч покоти опукою по ній.
Чи це не ти, душе моя схолола?
Тоді так само сліпни і німій!
Така журба, що може задушити!
І розпач мій окляклий деренчить.
Кому не жити з нас? Кому з нас жити
під хижим сонцем доланих століть?
30.9.69 р.
ПАЛІМПСЕСТИ
Благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю!
У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками.
В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя.
ЧАСТИНА ПЕРША
* * *
Гойдається вечора зламана віть,
як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні — а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть,
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі:
нам світ не належить — бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою — обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони,
і згадкою — вечора зламана віть.
І сонце — твоє, простопадне — кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвіт —
не спить?).
Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во—
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це — торжество:
надій, проминань, і наближень, і на—
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце — не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння — над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк попід товщею неб —
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана
