Зібрання творів - Василь Стус
осоромою тільки й живий він
і розверстими навстіж грудьми.
Світ залито густою смолою
передум, перезла, перемсти.
Тож існуй під своєю золою,
тож волай, і клени, і прости.
Цей світанок, що схожий на Ліра
божевільного, тіпає жах.
Сподівання його і зневіра
ізійшлись на двожалих ножах.
Шепотіла галактика стиха:
знай – набралися смерком світи,
а вельможне просториться лихо,
наче світ, наче тінь, наче ти.
25.2.
* * *
Що не рядок – то день життя.
Що не строфа – то два.
О Господи, коли б знаття,
що близько до рова,
тоді писав би день і ніч,
пустивши кров із вен.
Зорі палахкотить тирлич,
неначе автоген.
25.2.
* * *
Між співами тюремних горобців
причулося – синичка заспівала
і тонко-тонко прясти почала
синеньку цівку болю, мов з-під снігу
весняний первісток зажебонів.
25.2.
* * *
І ось він, край: немов на шелепочку,
стою над урвищем. Так, ніби небо
подовжилось на діл. І вітер спогадів
мене вельможно нахиляє в смерть.
Оце і є бажаний край душі,
з якого вільно бачити крайсвіту,
вже й за крайсебе можеш зазирнути
і прохилити моторошну суть
буття вселенського, де тьма і тьмуща
прорізана прожекторами дум
(волінь охлялих). Ось де місце злету
або падіння. Бо, відгородившись,
ми розгороджуємося навіки,
щоб вільне серце випурхнуло птахом,
що другого народження діждав
і став над світом. Ось він, край душі.
Ланцюг довіри увірвавсь. Ланці
існують тільки поокремо. Горе
тебе в чотири мури оборало
(чотирикутник певності, чи, може,
спотворений октаедр плачу?).
І все це – форми іспитів. Чи справді,
обораний, ти геть відмежувався
від спогадів, чи, може, між тобою
і поминулим – проруб вироста?
Чи справді ти, обораний, утратив
ту оболонку, що рабів з нас робить,
ошуканих любов’ю і чуттям
тієї приналежності до себе,
що зрідка живить нас, а все мертвить?
Збагнув себе, як припочаток долі
призначеної? Що тобі підвладне
сьогодні, як ніколи, геть усе?
Що тут, ув апогеї рабування,
у тебе під обладою твої
уседержавні втрати і набутки?
Отож, лети між ними, як стріла,
із луку випущена в чорну темінь.
І знай: твоє спасіння – тільки в леті,
а твій спочинок – то вельможна смерть,
яка щасливому не по кишені.
27.2.
* * *
Церква святої Ірини
криком кричить із імли,
мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Мороком горло обгорне,
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, Бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь!
Плещуться крила об тугу,
чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б’ється об мури грудьми.
Господи! Світ не святиться -
побожеволіли ми.
Ходить Господь із кадилом -
чадом безсонних ночей
щось мене світом водило,
а не розкрило очей.
Церква святої Ірини,
пугач кричить із імли,
хором ериній нарине
розпач, усе замалий -
не нагодує довіку
геть перехлялих чекань,
зводиться тихо, як віко,
шарою шпарою рань.
28.2.
* * *
І ось воно: відбитком на воді
враз попливло сумне твоє обличчя,
котре із глибини хтось довго кличе.
І – розгойдались пасмуги руді.
…стань і вернись до пам’яті: тоді
відкрилося зелене узграниччя,
жадана стрілась доля – вічі в вічі -
і розгойдались пасмуги руді.
Перестороги радості ласкаві
і посірілі начування лих
вже за вузду тримали вороних
на синім березі твоєї слави.
А річка пропливала на очах,
і кожна хвиля вабила до себе.
Тепер – усе спливло. Тепер – не треба,
бо з того берега простер долоню жах.
Тепер себе – пізнаєш по біді?
По сивій голові – тепер пізнаєш?
Не в себе. Ти від себе – повертаєш.
Тремтять під вітром пасмуги руді.
1.3.
* * *
Така незбутня туга навкруги!
Недовідоме голосне мовчання!
Бо вічності холодне струмування
попідмивало голі береги
душі украденої. Тільки пугач
цю тишу розпанахує – і в’юга
обрушиться на душу. Бо ж ні друга,
ні матері, ні жінки довкруги.
І оступила совість, мов борги,
ці дорікання, примуси, наруги,
обмови… Все понищить до ноги
оця незбутня туга довкруги.
Де дні стікають нерозлийводою,
регочуть ринви із живих могил.
Уже, стражденний, вибився із сил?
Вже чорний сон шлюбується з бідою?
Цей прямокутник болю, сизий весь,
зчорнілий думами і цигарками,
колись він піднесеться над віками,
як грудка болю, що скипівся днесь.
3.2.
* * *
Я разом зі смертю – пліч-о-пліч лечу.
Таж вільний тепер ти! Хай роки течуть,
хай дні поминають, хай весни біжать,
шумлять водограї, цвіте сіножать,
земля колобродить, втікає з-під ніг,
мені вже не шкода, мені вже не гріх
тебе полишити навіки-віків.
Біді вже не литись з усіх лотоків.
Ні серце не лопне, ні вибухне біль,
покірний холопе земних божевіль.
Лети ж піді мною бодай шкереберть,
людською бідою налита ущерть
усесвіту рано, галактик бідо,
о земле кохана, о смертна водо.
Десь син мій ласкавий, ледь голос подав -
а батька знеславив, а матір прокляв.
Нема мені спину. Тож зносся до зір.
Внизу Україна, немов водовир.
Та, мертвий, тепер ти її не почув.
Пліч-о-пліч зі смертю я в вічність лечу.
