Зібрання творів - Василь Стус
сорока-ворона дзьобала мій хліб
і зизо в вікно позирала -
ота, що у кілька ґратованих шиб
цю кару мені віщувала.
23.1.
* * *
Як крига, падає навкруг
з ясного неба грім.
Чи я вже вмер? Чи ще помру?
Нехай. А біс із ним.
Усе одно – життя нема.
Нема. І – не було.
Воно без цвіту одцвіло.
День почала пітьма.
Ти ж ледь розвиднівся в собі,
ледь-ледь замерехтів.
Що – руку простягав добі?
А взяти не схотів?
Чи поцуралася вона
твоєї ліпоти?
Чи, може, – Господи, прости -
людське життя – мана?
Проте ясній будучині
доземно уклонись
і мов, що на її вогні
ти вигорів колись.
А, може, пропливуть віки,
і буде їм дарма,
хто, що й коли на серці мав,
кого ненавидів, кохав…
І радісна юрма
розіб’є золото смертей
на мідяки життя,
і обіп’ється рідний степ
солодким небуттям.
25.1.
* * *
Це горе – як дарунок долі.
До лиха лихо додалось
і сивиною узялось.
Вночі наснилось, ніби в полі
знайомий і непевний хтось
все сновигав собі поволі,
так, нібито шукав когось.
А я подумав: не мене,
авжеж, що не мене шукає,
бо вже ніхто не пом’яне
і аніхто не напитає,
куди пішли мої шляхи,
того, хто про чужі гріхи
радніше, ніж про власні дбає.
Ото дурний, раз віри йняв,
що тільки божевільний – вільний,
що цей буремний, заметільний
світ обернувся нам на рай.
9.2.
* * *
І як віддячу я перу,
що тут вилежую боки?
Хоч і чорти ще не беруть,
та витлівають сорочки.
Пощо в мені безсмертний крик
гримить, як грім, і не дає
щасливо вмерти. За своє
життя ти, як до себе, звик -
до смерті власної. Живий
чи ні? Ти дивишся когось?
Ачи тобою глянув хтось -
незнаний, віщий, горовий?
А, може, ти вже геть пропав,
згубився проміж буднів-свят?
А хто ж тоді припав невлад,
нагірню волю розпрокляв,
що стала власною? Не ти?
Кому ж одслонені світи
закаркали, як вороння:
лети додому – навмання,
крізь сни і мури, попри варт
недремне око. Там – твій брат,
і дім твій брат, і стіл твій брат,
і кат, і жертва – теж твій брат.
Як тяжко стогнуть голуби!
О як віддячу я перу,
як відучу його, аби
не довірялося добру!
9.2.
* * *
Ми радо полишаєм власні гнізда
і, випускаючи бажання в лет,
все квапимось до самопочезання,
мов шлях од себе – справжній для душі.
А десь покинуте гніздо чорніє,
як перший прогріх волі, цятка болю, -
і найчистішого – увіч нам світить,
на відстані розпечена, мов жар.
О це протистояння напівдуш -
цих двох кавалків серця, що надію
все не доточать спогадом, а спогад
зі сподіванням в’яжуть уводно!
Рознапрямкована глуха душе!
Затиснутій минулим і майбутнім,
тобі ані знайтись, ні загубитись -
ти мого тіла яро-чорна тінь.
Летиш на відстані од мене, вабиш
подобою святого мого лиха,
перед яким в блаженному знесиллі
ти колінкуєш, ніби вічний раб:
ніяк не виблагаєш поєднання
душі із тілом, радості – з журбою,
життя зі смертю, неба із землею,
тебе на безголів’я світ несе
ошуканим твоїм бажанням власним.
Чи ти ж ще чуєш прикорні свої?
9.2.
* * *
Смерть розлетілася на друзки,
замерехтіла в сотні днів.
Схотів почезнути? А дзуски!
А що ти на віку зробив?
Капарив вірші недолугі,
чи перестояну пускав
жовч? Чи, сподобившись наруги,
страждання многолітував?
Хіба ж ти все життя ізбоку
не йшов, проклавши манівці -
собі на муку і мороку?
А біль розвиднів на лиці?
А не розвиднів. Громовище
пропасницею край трясло,
тобі ж, здавалося, було
і найдорожче і найближче
чуже. Як мало-непомалу
над обрій підбивався день
гінкий, як меч двобічножалий,
допоки журних сто пісень
прорвались горлом і рікою,
проллялися і потекли
поперед себе й за собою.
Душі ж здолати не могли,
бо ні кінця тобі, ні краю,
ані зупину, ні мети.
Лиш горе грає-виграває
од радісної німоти.
* * *
Постигла кров у жилах, навіть сон -
камінний, а тремтить, як свічка в вітрі.
Прокинься. Із чола неспокій витри
і відведи долонею прокльон.
Приснилося, немов твоя межа
геть навпіл душу всю промежувала
і те, що не жило, а доживало,
раптово народила з-під ножа.
А далі, за кривавою межею,
пів твого світу вже цвіте, мов мак,
а ти все позираєш, неборак,
за тим, що називалося твоєю
святою суттю, а тепер стоїть,
ховаючись у тінь чужого болю:
мовляв, іще пожди – пожди недолю -
ще ж суть твоя, мов вискалка, блищить
на прісних водах. Серце скрижаніле
згорнуло пелюстки, сховало в смерть,
що бігла по слідах і не добігла.
Лише досада залила ущерть
душі твоєї білу філіжанку,
в якої пооббивано краї.
В яскиню сну не зайде ніч-коханка:
неславою застрашено її.
11.2.
* * *
Погорою, а потім пониззям,
попри мури, і вежі, й дроти
забудованим полем Елізію
він заходився од німоти.
З перерізаним горлом, як півень,
відчайдушно лопоче крильми,
