Зібрання творів - Василь Стус
і сумно-сумно дивиться крізь нас,
своїх дітей, малих і нерозумних.
Та б’є крильми сполохана Біда,
і див кричить, пітьму страхають сови,
тонкоголосить дівчина трипільська,
і креше іскри чорний мезоліт.
13.2.
* * *
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища – додому,
туди, назустріч горю молодому,
де в кілька вод мої жалі текли
устами матері, дружини й сина.
Знялась моя жалоба до небес,
бо замість дому був дубовий хрест
так грубо струганий. І в ту хвилину
я був збагнув: ховається життя
за смерті паравани ажурові,
що, люблячи, ми з люблячого крові
річками точимо. Аби знаття,
я б свого серця не віддав нікому
і не стирав би марне постоли.
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища – додому.
13.2.
* * *
І так здалось: отут я й народився,
і виріс, і живу, і довікую
ще кілька літ, не чуючи плачу
своїх сивеньких голубів, що вколо
змайстрованого предками стола
прядуть, прядуть у дві жалоби довгі
цю молоду біду – собі на старість.
І так здалось: отут і довікую
ці літа збавлені. Ані дружини,
ні сина вже не чуючи. Хіба що
коли присняться тільки. От і вже.
А решта – все й те саме: понад небо
підносся подумом і, мов відьмак,
світанку виглядай опроти ночі,
а як набридне – смерку накликай
на голови пропащі. Щоб помалу
призабували вигаданий міт,
не квапили того, що, може, прийде,
а, може, й ні. Хай жебонить життя,
як кров, постигла в жилах. Хай спроквола
збігає час. Бо духу непідвладні
надлюдські сили. Хоч занадто тяжко
півсвіту білого сюди убгати,
в цю затісну господу. А проте
він ломиться до неї – ламле руки,
і карк, і голову, і оступає
тебе святою приязню. Нещасний,
тобі він гоїть рани, коли сам
от-от сконати може від любові
надмірної. Хто раб? Хто рабовласник?
Чи ти, чи білий світ? Чи полонила
любові ніжна і жорстока сила,
обох вас не пускаючи? Скажи?
14.2.
* * *
Коли б ти знала, як ми є удвох!
Як пропливаєм нерозлийводою
за віком, за нещастям, за собою,
і ледь зчиняється переполох,
коли твоя рука черкає хвилю,
коли торкає дна моя рука,
і враз розлога пам’ять нешвидка
до уст підносить пересохле зілля
із тих лугів, де ми колись цвіли
і перемиті квіти вибирали.
Коли б ти знала, як ми не могли
прощатися, бо все життя єднались
і близились, і разом увійшли
у спільне річище, де скільки плину -
все видно нашу рідну Україну
з журливими кущами бугили.
15.2.
* * *
Чекання, безбереге, мов чуття,
що мертве і живе наполовину,
наполовину знане і незнане,
переростає свого страстотерпця
на голову і зноситься до зір,
недовідомих прагнучи галактик.
Заки душа твоя обволохатіла
об’ясниться морозом і вогнем,
що мало гріє, але більше студить
і до кісток пече і пропікає,
аж ти, вияснюючись, дотліваєш,
а, перетлівши, вияснишся ти.
18.2.
* * *
І заступила геть мене робота,
і вибрала весь порив молодий,
і цілий всесвіт вималів до столу
письмового, паперу і пера.
Стоять книжки – твоя повинність чорна,
що не винагороджує, а мстить
за відданість. Покаро існування,
конвульсіє любові, гріх добра,
поезіє моя, прости мене
і знай: я жити прагнув од дитинства -
косити сіно чи садити сад,
копати картоплі чи прокидати
од хати сніг, під зорями нічними
самотньому блукати, щоб себе
до себе повертати – між землею
і небом. А не зміг. Прости мене,
поезіє, розлучнице-ворожко.
19.2.
* * *
Я знав, що світ ховається од мене,
що в кожній речі причаїлась річ
і назирцем блукає. І не хоче
мені свій вид правдивий одслонити,
бо втрачено довіру існування
і приязнь – між людиною і світом.
Бо ж недарма малесенькі пташки
мене сахаються, втікає риба,
допіру людську постать запримітить,
і квіти кволою красою хочуть
од мене захиститися (останній
маленький скалок віри, що людина
ще не доконана потвора). Все ж
я думав, що гармонія світів
не обійшла людини, а лише
для неї назначила відстань: ось
твоя межа належання до світу.
Її не переходь – ото і все.
Але такого я не сподівався:
щоб світ тікав од мене стрімголов,
мов од зачумленого. Щоб і я
збагнув нарешті: щонайдальша відстань
між світом і тобою – заблизька
для певності збереження живого,
що лихо стало недосяжне. Боже,
вселенський гріх людські обліг серця.
* * *
Поглянув у німе вікно,
де недоречні ґрати.
Небесна вищ пойнята сном -
ледь почало світати.
І рокотали літаки,
мов Божі нарікання,
проносячи мої роки
і ранні сподівання.
О скільки невідомих днів
лягло в моє майбутнє!
І чим ти Бога прогнівив,
мій болю самобутній?
В дві-три вуглини, в кілька зір
ледь тліє телевежа.
Отут звільняються од вір
і більше не належать
собі самим. Отут живуть
життя нерозпочаті
і в вічну вирушають путь,
проламуючи ґрати.
22.1.
* * *
Я хліба поклав горобцям на вікно -
нехай подзьобають ізрана.
Давно ж я з птахами не бавивсь, давно!
І тут зауважив
