Зібрання творів - Василь Стус
самою насолодою причалу.
Тож хай крилом нас криє лебединя-
смерть: моторошна і усеблага.
4.2.
* * *
Наді мною синє віко неба,
сіро-чорна, як земля, труна
обшиває душу. Так і треба:
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням. Досить:
бо немає стерпу. Твій кінець
умовляє, научає, просить -
згинь, коли спромога. Хай їм грець,
тим літам, що будуть непрожиті.
тож бери собі останній шлюб.
Бо не зійде на каменю жито
і сухий не розів’ється дуб.
5.2.
* * *
Мене вже друзі одцурались,
і рідні попризабувались,
і все, що горбиться за муром,
уже світ за очі спішить.
Те, що любив я – відкохалось,
що втратив – вік за мною гналось,
а вороння у три зажури
крильми сухими лопотить.
А я стою пополотнілий,
не віднайду в усьому тілі
ні нарікання, ані зла.
Бо ти княгинею пройшла
крізь сон – і мертвого збудила
зі сну, і щось прошепотіла,
зняла обачно втому з тіла
і чорним криком прокляла.
Отож, неначе за тобою
я вслід подався… Брало тьмою
мій зір колючий. І рипів
паркет. І тільки чорне вічко
все совгалося цілу нічку.
Та ж ти, погнавшись за добою,
усе на світі розгубив.
А ким ти став? Ніким не став ти.
Навколо ґрати, двері, ґрати
і ночі тінь – така ж картата,
як доля – марне веселить
твій божевільно вільний спокій.
Поскрипують, крадуться кроки,
а ранку голуба протока,
як рана, сіпає й щемить.
5.2.
* * *
Юрма жінок (мов поховальний хід)
руйнує грубі мури, мов картонні.
І гони прагнень, пристрастей, агоній
чергуються з бідою вперебрід.
І душу спалює незнаний встид,
і обпікає сніг гарячі скроні,
а вороні проносяться комоні,
викрешуючи іскри з-під копит.
Вогонь, і сніг, і суховій, і дощ
поймає сонний морок довгих площ,
і все гуде, буруниться, вирує,
а десь там Богоматір’ю німує
моя дружина. І до рання жде,
коли те сонце вирине руде
з-за оболоку.
7.2.
* * *
Здається, тільки раз у це обличчя
подивишся – а вже не відігрієш
душі довіку. Бурю світову
якби убгати в двоє цих очей
із поглядом холодним, наче постріл
посеред дня – ото була б подоба
людського виразу. Ти вже потерп?
Дарма, бо відмирають, наче мамути,
усі достойності щонайсправжніші,
мов шкаралуща. А сльоза горюча
десь приховалася за ними, тяжко
іскулилася, криком кричучи.
О, бездоганна та людська сльоза,
геть зібгана із остраху на кульку.
7.2.
* * *
П’ючи біду, неначе оковиту,
я заховався, змовкнув і затих.
Ні ворогів, ні друзів дорогих,
ні сліз, ані клятьби, ані привіту,
ані небес, ні сонця – теж нема.
Мені затоваришила пітьма,
і мури світять, коли ніч безсонна
стоїть, мов небезпечна оборона -
ледь по кутках снується павутинням,
мовляв, козаче, наберись терпіння,
не нарікай на долю ненаситу
і пий біду, неначе оковиту.
7.2.
* * *
Цей спертий запах смерти, наче спирт,
геть виповнив кімнату синім чадом
душі, своїм притьмареним свічадом,
і обсідає душу, мов упир.
На чорному папері білі літери
просипані, мов янголи ясні,
котрі шепочуть: не марудься в сні,
з похмурого чола зажуру витри,
бо ти єси за нею, потойбіч
людського остраху і сподівання.
До узголів’я клониться світання
у кілька поминальних ярих свіч.
8.2.
* * *
Танцює зек у батькових чоботях,
мов дерев’яним гупає прачем.
Під сивим небом і дрібним дощем
обтрушує він душу від скорботи
і сажі самоти. А дощ іде,
біжить вода за номерного коміра -
від Києва добіг би до Житомира
за шістдесят хвилин, котрі щодень
йому дають на радощі та гулі.
Посадженому в саж, йому дарма,
що просвіту і продиху нема,
він, навіжений, долі сучить дулі.
15.2.
* * *
Куди? Будь ласка, в білий світ.
З речами? Без речей.
Лиш зизо позирнув сусід
через сумне плече.
Скидався він на ворона,
аж синій од пітьми.
Прощай, тюремна стороно
із чорними дверми,
де кругле вічко верещить,
висвистує квадрат,
де ні вночі, ні вдень не спить
товариш мій і брат -
тут щонайкраща суть твоя,
уже утрачена,
збігає, ніби течія,
ще й не настачена
про чорний день, коли життя
досмолить зашморга,
з-під тебе виб’є опертя.
То буде й нашого -
сухих небес нестерпний спирт
і затяжна плавба,
заки на тебе зійде мир -
сивого голуба.
13.2.
* * *
Коріння струхлявіло і душа
відзамолоду трухне. Бо напевне
вже завелике стало літ провалля,
і вже межа себе переросла,
щоб винести бажання предковічне
по варикозних венах многоліть.
І, мабуть, пролягла надмірна відстань,
щоб з тисячі твоїх старих подоб
пізнати ту, найпершу, що господнім
високим голосом у світ збудилась.
І коридори пам’яті глухі
ховають вчинків темні анфілади,
аж видається, що старе воління
розбите мідними грішми зусиль,
уже осліплих від маруд чекання,
уже оглухлих від сумних молитв,
уже слабих од надміру надії,
котра грудками падає з небес
і нас донищує. А світ – ізбоку
стоїть, красою ніби
