Зібрання творів - Василь Стус
цій подрузі навіки.
Мов таті, свищуть чагарі,
розверзлось чорне віко
непам’яті, неначе труп
скоцюрблений спускають
на мотузках, у кілька рук.
І знову повертають
тебе землі, що почала
віддавна утікати.
Стреми ж до неї – в два крила,
щоб смертю смерть попрати.
29.[1].
* * *
Ця мить – як тріщина у камені,
загусла на смолу пітьма.
Ані минулого нема мені,
ані майбутнього – нема.
Уводноволені течуть
як ноче-дні, так і дне-ночі,
лиш серце вірити не хоче
і цідить сіру каламуть
на вечори, і дні, і ранки,
і ночі – вискалки ждання.
Був віщий сон: мов коло ґанку
приспала зграя вороння
і голу хату обліпила,
і довго каркала в вікно.
Зимова блискавка розбила
твій дім надвоє – колуном.
І як зліпити половинки,
з’єднати як – сам Бог не зна.
І плаче син, голосить жінка,
немов зигзиця, край вікна.
* * *
Якими нападами рвусь до вас,
своєї спроневіри гострим краєм.
Валує з мене самота, як сказ,
і лють, немов пропасниця, стрясає
напругле тіло. Розтопився час,
його змертвіла хвиля нас гойдає.
Чи вільного життя ми ще назнаєм?
Ачи повернемо – бодай по нас,
бодай душею голою? Бодай
пречистими і білими кістками?
Чи ж нами втішиться наш рідний край?
Заграє радісна зоря над нами,
рабованими янголами мук?
Чи вже вгорі на нас чигає крук?
30.1.
* * *
То як тобі пенати?
Тягнись, як шарий віл.
Десь шамотить Хрещатик
і кішлиться Поділ.
Подзенькують трамваї,
автобуси снують,
оденки десь справляють,
пиячать і жують.
І п’ють моє здоров’я
і многая літа.
Край мого узголов’я
Мати пресвята
маною сновигає,
ні оком не змигне,
сліпа рука блукає -
відшукує мене.
Шепочуть спраглі губи:
синочку, сину мій,
за віщо тебе губить
Господь усеблагий?
30.1.
* * *
Пірнаю в ночі, наче в сни,
до ранку не прочахну.
А три весни, як три стіни,
пополотніли з жаху.
Ще видиться: тонка сосна
пірнути в небо хоче,
стоїть дружина голосна
і в безвість тупить очі.
Туди провадять тільки сни,
але немає шляху.
А три весни, як три стіни,
пополотніли з жаху.
31.1.
* * *
Вороння пролетіло в сусіднім вікні,
наче груддя біди в вечоровім огні,
наче помахи долі: нещасний, дивись,
як червоно і чорно твої пойнялись
роки сховані. Літа без зелен-садів,
коридори ночей обгорілих і днів
попідпалених, весни, де води ревуть
і гримить бездоріжжя, назначує путь
порозгаслими геть калюжами.
Доля спить, обіклавшись ножами.
3.2.
* * *
Ти, янголе, закинутий у пекло,
настачене собі за власний прогріх -
цю понадмірну відданість шляхам
будучих літ – уже спізнав чекання,
коли ж відслоняться тобі світи,
занадто добре знані, ще до твого
народження? Ти, янголе, спізнав
кінець путі? Збагнув свою конечність
у передчассі радісної смерти,
як раптом, відсторонені рукою
вельможною, перед тобою ниць
падуть кохані, друзі, сподівання,
голодні, як вовки, жалка самотність
і очужілістю пойнята ніч
(те все, що шикувалося в дорогу
з тобою разом? Те, що більшить тіло,
але обмалює забитий дух).
І при початку тих часів блаженних
ти став, зніяковілий, і утрата
болить тобі обабоки – ти, янголе,
припнутий гострожалими списами
до тіла власного – хреста подоба -
втрачаєш право самоуникання,
самопереростання скрайніх меж
і, розминувшись із самим собою,
ти почезаєш у незгоді вчинків
(чужих чинінь) – як вічна колотнеча
з народження заблуклої душі,
не названої власною ще й досі.
Ти був скупий чи то – занадто щедрий
на власну душу і не брав нічого
із тих дарів високих, що тобі
належать правом самопочезання
і самодарування – цим світам,
так само неоговтаним, як серце,
розгублене проміж світанних душ,
що тільки розвидняються з пітьми
ледь-ледь призбираного існування
(ті душі чорним дьогтем аж лящать
і мерехтіють полисками крики
безпам’ятної маячні бажань,
котрі засіли в серці, ніби дразка).
31.1.
* * *
За шибами туркочуть голуби
і горобці виспівують щасливі,
перегуки і гамори грайливі
все хлюпають об шиби, мов прибій,
так дивно відгороджений вікном
і зависоким муром. Синь небесна
до тебе прихиляється облесна,
а я, малий і недолугий гном,
тягнусь до неї крізь округлі ґрати,
як потороч. А бородатий сатир,
в кожух убраний, топче перший сніг,
що горнеться довірливо до ніг
і вірою зростає на півп’яді.
Мовляв, ми чим багаті, тим і раді.
Покривджувати нас – хіба ж не гріх?
3.2.
* * *
Щаблі життя: відслонення душі
промежи злежалих і сланцюватих
одмерлих душ – старого родоводу
нагірньої біди. Пропахлі смертю
справіку неоговтаних бажань,
що, в землю втоптані, підносять руку,
неначе потопельник із води, -
останній крик настрашеної волі,
тим схарапудженої, що кінець
видніший їм за самогамування-
самовдоволення. Розкритий рот
запрагнув окропитися водою
своєї смерти. Ось – щабель останній
твоїх щаблів. О порожнечо душ
і порожнечо життєіснування
на півдороги між життям і смертю.
Бо до життя – і страшно, і далеко,
і сил не стане. А до смерті – ближче,
мов до коханки, що приступна завжди,
