Зібрання творів - Василь Стус

18.1.

* * *

Ну й сон – нападати не хоче,

все никає, ніби мана!

У тата заплакані очі,

а мама бліда і сумна.

І звівши свій погляд на маму,

татусь мій благає – рятуй.

О дай прихистити руками

синочка тяжку самоту.

Не треба, мої голуб’ята!

Біда мені ваша болить.

Уже задаремне бажати

у щасті та радості жить.

Принишклі тремтять коридори,

заходить в душі на грозу.

Як серце зростає просторе!

Сльоза побиває сльозу.

18.1.

* * *

Така хруска, така гучна

уся моя кімната!

Так м’яко встелена вона -

їй-бо, не мулько спати.

Шість з половиною – в один,

чотири кроки – в другий.

Блукаю нею, вражий син,

неначе кінь муругий.

Так дзвінко думається в ній -

не нудно і не лячно.

Але збігає з мене лій,

хоч їсться дуже смачно.

Машини шастають навкруг,

неначе на параді.

Папір, мій зловорожий друг,

і тут мені завадить.

Покинув я сумний підвал,

лишив майдан Богдана,

де гетьман огиря учвал

кудись жене щорана.

Я там давненько вже не знав,

про справжні емпіреї,

а тут Господь наобіцяв

гетьманські привілеї.

Доскочив радості я враз,

коли на поверх третій

мене провели на показ

за буки і мислєті.

Така хруска, така гучна

уся моя кімната.

Скрипить, як скрипочка, вона,

та ні з ким танцювати.

18.[1].

* * *

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розвіється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, прозирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.

20.1.

* * *

Вже цілий тиждень обживаю хату.

Здається, і навикнути б пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати,

що сповнені цілющого добра

небес просвітлих. Сонця синє груддя

аж ломиться у затісне вікно.

Оце тобі про славу і огуддя.

Оце воно, життя. Оце – воно.

20.1.

* * *

Ще й до жнив не дожив,

ані жита не жав,

не згубив, не лишив.

І не жив. І не жаль.

Тьмавих протобажань

заповітна межа:

ці напасті зі щастям

давно на ножах.

Безборонно любити

заказано край,

а зазнав би ти, світе

великий, добра.

В смерть задивлені очі.

Отерпла душа

і навчає, і врочить:

тобі кунтуша

вже довіку не мати,

а чорний бушлат -

він як батько, і мати,

і дружина, і брат.

19.1.

* * *

Здається, кожен день до мене йдуть листи -

від рідних, від коханих, від знайомих.

Лише в нічному снінні є питомий

знак, що тамдесь є син і там є ти,

моя голубко вижурена, люба,

ти за межею, за ріллею, там,

куди, аби я волю дав чуттям,

на ліктях зміг би доповзти. До дуба,

у бурю зламаного, до сосни,

що глицею у моторошні сни

увійде владно, ніби смерть-загуба.

Там хата спить, як курка на паркані,

там чорний стіл од туги аж лящить.

І все мені від поночі іржить

муругий кінь у сонячнім аркані.

20. 1.

* * *

Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,

і тиша, і самотність, і пітьма.

Щоправда, кажуть спати надто рано,

ото й телющиш очі, як відьмак

на телевежу, видну по рубінах,

розсипаних, мов щастя навісне.

Отут і прокидається уміння

накликати натхнення, що жене

од тебе всі щонайсолодші мрії

і каже: віщий обрій назирай -

де ані радості, ані надії.

То – твій правдивий край. Ото – твій край.

20.1.

ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ

Розпросторся, душе моя,

на чотири татамі,

або кулься від нагая,

чи прикрийся руками.

Хай у тебе є дві межі,

та середина – справжня,

марно, невіре, ворожить -

молода чи поважна.

Посередині – стовбур літ,

а обабоки – крона.

Посередині – вічний слід

(тінь ворушиться сонна).

Ні до неба, ні до землі -

не сягнути нікуди.

Не будіте мої жалі,

лицемірні іуди!

Чи не мріяв я повсякчас,

чи не праг, як покути,

щоб заквітнути проміж вас,

як барвінок між рути.

Як то сниться мені земля,

на якій лиш ночую,

як мені небеса болять,

коли їх я не чую.

Як постав ув очах мій край,

ніби стовп осіянний.

Каже – сину, на смерть ставай -

ти для мене коханий.

Тож просторся, душе моя,

на чотири татамі,

і не кулься від нагая,

і не крийся руками.

21.1.

* * *

Наснилися мені мої кохані,

і кожна з них чужа і не моя,

і кожна, мов холодна