Зібрання творів - Василь Стус
моєї віри підмиває камінь,
і кожна з них, убрана до весіль,
несе в руках сумний букет трояндний -
рясний, як радість, ярий, наче біль,
що чим нестерпніший, то більш принадний.
Гуртом рушаємо до когось в гості,
а тому очі круглить переляк,
не сподівався він стількох друзяк -
стоїть блідий, сумний, простоволосий.
О ні, не надарма оцей парад,
мов поховальний хід. І я сумую,
не знаючи, котру з своїх троянд -
червону ачи чорну подарую,
аби не сприкрити. Здається, сто смертей
взяло мене під руки і згубило
межи собою. Ще допіру дніло,
і ледь торкався сон моїх очей.
22.1.
* * *
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надія
і виростала востократ,
що білий світ – він завжди білий
і завжди добрий – білий світ.
Хай ти у ньому – син несмілий,
кого пройняв циганський піт,
а все ж буття твоє – у леті,
і в ньому – порятунок твій.
Вся суть твоя – лише в поеті,
а решта – тільки перегній,
що живить корінь. Золотіє
над осінь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат.
* * *
Моє перелицьоване пальто,
єдиний мій товаришу незрадний,
ану ж, переповідж мені докладно
про те, що є цей світ і хто є хто -
із тих, кого ти десять років бачило
(чи й одинадцять?). Хто була вона,
та, перша подруга, котра одна
на цілий вік мені біди настачила
і докорів сумління? Хто б сказав,
що світ я їй навіки зав’язав,
розлукою і мукою змаячений?
Моє перелицьоване пальто,
ану скажи, кого ти взимку гріло,
скажи про те, як десять років збігло,
і час угнався, ніби долото
у трухле дерево? Скажи про все.
Куди мене розкрилено несе
моя біда, дочка моєї віри?
Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?
Моє старе пальто, скажи про все.
23.1.
* * *
Господи, гніву пречистого
благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Вірою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати родила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.
23.1.
* * *
Уже моє життя в інвентарі
розбите і розписане по пунктах,
як кондаки твої і тропарі.
І тільки дух мій ярим громом бухне
над цей похмурий мур, над цю журу,
і над Софіїну дзвіницю зносить
угору й гору. Хай-но і помру -
хай він за мене відтонкоголосить
три тисячі пропащих вечорів,
три тисячі світанків лебединих,
що оленями йшли між чагарів
і мертвого мене не розбудили.
23.1.
* * *
Скажи ім’я своє, поете,
і я вгадаю, ачи ти
засяг у горнім перелеті
своєї ярої мети,
що раптом може спалахнути
і без вогню, ти волі брат
чи, свого духу супостат,
загуби просиш, як покути
для хисту ницого. Кажи ж:
коли ти Бога не гнівиш
любов’ю злою і коли ти
капариш недолугий вірш
без честі й совісті, тоді ти
не потикайся і облиш
автодафе благословенне
для інших: тих, котрі горять,
а цілий світ боготворять
своїм конанням нескінченним.
23.1.
* * *
О, скільки слів, неначе поторочі!
І всі повз мене, ніби кулі, б’ють,
і всі живу мою минають суть,
а тільки строчать, строчать, строчать, строчать.
А я іду – крізь ці слова облудні,
незнані досі. Тут – передова,
де всі твої бійці – одні слова.
І сіють зраду спогади марудні,
що передовіряються перу
і забивають дух тобі єдиний,
і тьмою тьмиться образ України,
допіру він розтане – й я помру.
І в помережані увійду ночі,
де ні жалю, ні радощів не ймуть,
а так живуть – і смерть свою жують.
О, скільки слів, неначе поторочі.
23.1.
* * *
Аж ось воно, блаженство самоти
й розкоші спокою – на всю планету.
І стільки сили додалось поету,
і стільки дум, і стільки висоти!
Ану скажи – ти був її запраг
коло ставка, де в соснах висять зорі?
Світлішала душа у мертвім морі?
Ти, навіжений, був її запраг?
Тепер свої бажання недозрілі
крізь штольню ошуканства пронеси.
Та більше вже нічого не проси
в богів, що все життя тебе дурили.
23.[1].
* * *
Чи витримаєш ти найтяжчий іспит,
моя любове? Зможеш, ачи ні?
Ввижаються уста твої сумні
і щоки Богородиці пречисті
в нічних сльозах. І видиться рука -
беззахисна, самотня і тонка,
що пише на стіні розлуку довгу.
І мариться, що з рідного порогу
ти вже добра не ждеш. І не зовеш
того, хто, запроваджений до веж,
тебе, згорьовану, лишив самою
із велетенською, як світ, бідою.
23.1.
* * *
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось – не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого я й не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все.
