Зібрання творів - Василь Стус
от тільки заверну за ріг.
25.[1].
* * *
Як моторошні сни, ці дні і ночі
пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон. Привиддя постають
спогадані, згорьовані, урочі,
з моїх артерій кров солону точуть,
а як криваві зозулі кують.
І перегуслі зойки, мов туман,
зависли над вікном, беруть у бран
мене, німотного, і вгору зносять,
де київські вітри тонкоголосять
і крізь вікно нашіптують мені
якісь слова, облесні та чудні.
25.[1].
* * *
Вимріяна і жива донині,
незнайома, але й знана теж,
заховавшись в довгій самотині,
вже мене не кличеш, не зовеш.
Сто доріг, мов змії, розплатались
в тисячі незвіданих розлук.
Все життя жилось, немов прощалось,
як прощається з стрілою лук.
Я тебе не відлюбив, не випив,
навіть ти казала – недопив.
Сумовитий вечір десь захлипав
і фіранки чорні опустив.
Ти єдина в самоті розрада,
просвіток смеркальної пори.
Не кажи – тебе чекала зрада,
і любов ждала – не говори.
Як, скажи, до тебе я вернуся?
Сном? Явою? Мертвим чи живцем?
І до кого словом обронюся
зболеним? Перед чиїм лицем
я тоді повідаю про долю -
ту, що, ніби зашпори, зайшла
в душу. Але кожну – славословлю.
Ти страждала? Отже, ти жила.
25.[1].
* * *
У затишку прожити не судилось:
ударив грім – і зразу шкереберть
усе пішло, що ніби тільки снилось,
як життєіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто твоїх смертей
з тобою вслід? Ачи твою подобу
таки збагнуть – в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу,
бо вже назад немає вороття,
лиш відчайдушно стелеться дорога
несамовитих? Скажуть – слава Богу?
Та тільки шкода – збавлять без пуття
собі віка – і тільки. Більш – нічого.
25.[1].
* * *
Гаряча ложка юшки – як молитва:
прозоре тіло миттю освіжить
і дух зогріє. Ніби лезо бритви,
той відігрітий дух в мені іскрить
і ловить сонця радісну порошу,
сріблішає, світлішає, стає
на рівні горя. Боже, дуже прошу -
не забери од мене, що моє,
і не додай того, чого не праг я,
що залишає в серці чорний шрам.
Зігрітий дух шумує, наче брага,
і прагне йти у вічність – напролам.
26.[1].
* * *
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
всерозкриленна, держить путь на стовп
веселого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням – аж туди,
де не ступали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж за смертельні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні горя, ні біди,
і врочить порив: не спиняйся, йди.
То шлях правдивий. Ти – його предтеча.
26.[1].
* * *
Вік би не бачити й не чуть
про тебе, скрипко чорна,
а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,
неначе кров із горла,
і пахнуть рутою, котра
уже напівзабута,
і пахнуть м’ятою. Добра
сам Бог мені прелютий
був зичив, даючи цей хист
проклятий – віршувати
на власну голову. А зміст?
А змісту не добрати.
Коли топилася душа
в грайливім струмуванні,
ти необачно полишав
всі приписи посланій,
де стільки ком, рисок, крапок -
сам чорт там шию зверне.
Сердечний наживеш порок
чи совісті каверни.
Добром об’яснена душа
велить вогнем палати.
Ти лиш за хистом полишав
право – обирати
собі дорогу. Бо не він,
а ти – був раб. Не блазнем,
а рудокопом. Домовин
таланту вічним в’язнем.
26.1.
* * *
Сотні збавлених марне днів -
ось життя рівновага.
Отже, рушили, взявши гнів
у руки – напереваги.
Це – як армія, як дисцбат
за образу сержанта.
Тут навчайся стати до чат
коло свого таланту.
Отже, рушили! Почала
вже чманіти од чаду
віра, бо не вперед пішла
путь твоя, а позаду
пам’яті. Наганяй літа,
ті, що збавили віку.
Пелена заслала густа
тобі погляд, каліко.
На ісході ти ісходив
життьові всі причали?
1О96 днів -
це багато чи мало?
* * *
Ці яблука тримала у руках
моя дружина. Зо три, зо чотири,
напевне, днів. І на її устах
лежала зморшка болю. Надто щирі
були для нас минулих кілька літ.
Здається, шість? Шість років ще й і місяць
на сьомий. Похилився білий світ
на вижалене соснами узлісся
там, де вітри гудуть: «У-гу-гу-гу!» -
ні спину їм нема, ні обереги.
Прости мені, любове, цю жагу
до мучених – і сущих, і полеглих,
до бідних, кривджених, до жебраків,
до кожного, хто, запізнавши горя,
віддарував мені, здається, вчора
людську біду за декілька віків.
* * *
Навкруг обрізано жалі,
обтято голосіння
і нашепти. Десь при столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. Мене ж мій мур
відгородив од нього.
Не чути їхніх слів-зажур,
урвалася дорога,
якою близяться уста,
рамена і долоні,
де матірня рука свята
і висивілі скроні.
Ще наші біди замалі.
Ще наберись терпіння.
Навкруг
