Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

і за Леніна, намагається розв’язати українську справу не тільки засобами самого терору, але підходить до неї й з політичними критеріями Це не було б загрозливе, коли б супротивна сторона, демократичні потуги Заходу, теж мала у відношенні до української проблеми власну конструктивну ідею. Але там, де концепція, замість щоб зударятися з іншою концепцією, натрапляє на порожнечу, перевага мусить залишатися по боці того табору, що озброєний думкою і пляном... Більшовицька пропаґанда в Україні вже тепер збиває політичний капітал на цих занедбаннях західнього світу. Вона вмовляє українцям, що сьогоднішній Захід, - як Антанта в 1919 й Гітлер у 1941 році, - байдужий, а навіть ворожий, до життєвих інтересів української нації. Отже, мовляв, було б для українських патріотів безглуздям вигребати своїми руками каштани з вогню для самолюбних західніх імперіялістів, що на Україну дивляться як на об’єкт майбутнього колоніяльного визиску та що готові торгувати українськими землями, без уваги на волю населення. Тому, мовляв, єдиний вихід для України: триматися поли російського “старшого брата”, що у спілці з ним українці ще найбільше можуть зискати.

Чи ці арґументи промовляють підрадянським українцям до переконання? Вони, можливо, їх не переконують, але принаймні спонукують до замислення. Українська громадськість напевно занепокоєна обставиною, що Захід, бозна з яких причин, не наважується ставити руба питання про російсько-совєтський колоніялізм, тоді коли, навпаки, Москва постійно й небезуспішно заграє протиколоніялістичною картою. Політично мислячі елементи в УРСР напевно не роблять собі ніяких ілюзій, щоб хтось став їх “визволяти”, якщо попередніх передумов для цього не створить загальна еволюція міжнародних та внутрішньорадянських відносин. Проте вони чекають, щоб західні потуги, - що вони вже сьогодні напевне могли б зробити, -відповідно заманіфестували своє засадничо позитивне наставлення до української справи та свою волю рахуватися, при плянуванні їхньої східньоевропейської політики, й з українськими інтересами. Як довго західні держави продовжуватимуть розглядати Україну не як поневолену націю, що її положення аналогічне до “сателітів” Середньо-Східньої Европи, але як “національну меншину Росії”, так довго існуватиме ґрунт для процвітання “Переяславської ідеології”.

УКРАЇНА В ЕВОЛЮЦІЇ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ{54}

За сталінської ери в радянській економіці панувала т. зв. міністеріяльна система управління. Поодинокі галузі народного господарства перебували під керівництвом фахових міністерств, зосереджених у Москві. Кількість економічних міністерств постійно збільшувалася й накінець дійшла до кількох десятків. Важливіші з-поміж них були “всесоюзними”, а менш важливі “союзно-республіканськими”; в 1953 році 69% промислової продукції СРСР припадало на “всесоюзний” сектор. Поруч двох згаданих категорій існували й “республіканські” міністерства, що формально не підлягали зверхнім органам у Москві. Але роля “республіканських” міністерств у загальному економічному процесі була зовсім незначна.

Міністеріяльна система виявилася незадовільною у двох відношеннях. Поперше, центральні міністерства, байдуже - “всесоюзні” чи “союзно-республіканські” - не мали змоги ефективно керувати підприємствами, порозкидуваними на велетенських просторах. Подруге, вертикальна організація господарського життя за фаховими галузями сприяла ростові “відомчого сепаратизм” та не забезпечувала належної координації між підприємствами на місцях. Все це робило радянську економіку надмірно бюрократичною, штивною й неповороткою та призводило до колосального марнотратства людських і матеріяльних ресурсів. Сталінська гіперцентралізація відповідала відсталому економічно-технічному рівневі СРСР початку 1930-х років, коли перед владою стояла проблема прискореної індустріялізації у країні, яка тоді ще була переважно хліборобська. Власне досягнення радянської системи в області тяжкої індустрії, а також поширення російської імперської сфери на нові країни після другої світової війни примусили відмовитися від примітивних сталінських метод.

Зміни й корективи почалися після смерти Сталіна в 1953 році, а в 1957 дійшло до радикальної перебудови адміністративно-господарської системи, що її можна назвати “реґіоналістичною”, є змагання до можливо всесторонньої, гармонійної економічної співпраці в обширі певної території. Цими новоствореними основними територіяльними одиницями є т. зв. “економічні адміністративні райони”, що їх очолюють “ради народного господарства” (раднаргоспи). В Українській РСР організовано одинадцять раднаргоспів. У відання раднаргоспів передано промислові й будівельні підприємства та установи, що давніше підлягали всесоюзним та союзно-республіканським міністерствам.

Постання раднаргоспів треба вважати за наріжний камінь нової адміністративно-господарської структури Радянського Союзу. Однак поруч цього бачимо ще й інші важливі зміни, що їх доводиться відзначити на цьому місці:

1. В ділянці сільського господарства, яка безпосередньо не зачеплена реорганізацією управління промисловістю, першорядне значення має ліквідація в 1958 році машино-тракторних станцій (МТС), які від часу колективізації служили як головні опірні пункти комуністичної влади на селах. Трактори, комбайни тощо, що давніше були прикріплені до МТС, держава відпродала колгоспам.

2. Промислові підприємства льокального значення, що при попередній системі перебували під контролем республіканських міністерств, передано органам загальної радянської (районової й обласної) адміністрації.

3. Останньою знаменною подією в царині реорганізації радянського господарського устрою було створення в 1961 році т. зв. “великих економічних районів”, що мають за завдання координувати працю раднаргоспів на ширшій територіяльній основі. Наприклад, на Україні покликано до життя три великі економічні райони: Донецько-Дніпровський, Південно-Західній та Південний[348].

У радянських публікаціях ці хрущовські реформи часто реклямують як “розширення прав союзних республік”. При колишній міністеріяльній системі підприємства всесоюзних відомств підлягали прямо Москві. Зате тепер раднаргоспи підпорядковані відповідним республіканським урядам. Розпорядження від всесоюзної централі поступають до раднаргоспів через республіканські органи. У зв’язку з цим наступило поширення бюджетних прав союзних республік: коли в 1953 році близько 4/5 загальнодержавного бюджету СРСР належало до всесоюзного сектора, у 1958 - більше половини бюджетних видатків СРСР було включено в бюджети поодиноких союзних республік. Однак при цьому не вільно забувати, що господарське плянування в Радянському Союзі залишається суворо централізованим; позиції, що з’являються в республіканських бюджетах, не віддзеркалюють рішень незалежної економічної політики республіканських урядів. Тому концесія залишається по суті зовсім формальною. Більше практичне значення має обставина, що деякі податки тепер зарезервовано для задоволення потреб республік; здається, що республіканські уряди дійсно можуть, в межах визначених загальнодержавною економічною політикою, вільно диспонувати цими доходами. До категорії “паперових концесій” віднесемо такі жести, як утворення Економічної Комісії при Раді Національностей Верховної Ради СРСР (де буцімто мали б приходити до голосу господарські інтереси й потреби союзних республік) та включення прем’єрів усіх республіканських урядів у склад ради міністрів СРСР. Також ми не знаємо, як на прерогативах союзних республік відіб’ється недавнє створення великих економічних районів. Можна передбачати, що всесоюзні установи в Москві матимуть нахил підтримувати прямі зв’язки з управліннями великих економічних районів, понад головами республіканських урядів, так що господарські повноваження останніх будуть знову скорочені, якщо не формально, то фактично. Взагалі весь історичний досвід СРСР учить, що номінальні “права”, що їх посідають союзні республіки, треба оцінювати