Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Політично-суспільні перетворення, що відбуваються в СРСР, можуть тут з часом призвести до змін. “Вростання в землю” господарсько-адміністративного апарату в УРСР наблизить його до українських інтелектуальних кіл. В цій ролі захисника вітчизняних культурних вартостей могли б місницькі тенденції української радянської бюрократії знайти свою, вживаючи марксистської термінології, “ідеологічну надбудову”. Знов же український культурний процес набрав би куди більшого розмаху, коли б він почував над собою дійову опіку впливових партійних і господарських середовищ.
Керівники російсько-совєтської імперії, очевидно, відчувають цю потенціяльну небезпеку й намагаються завчасу вжити проти неї запобіжних заходів. Нова програма Комуністичної Партії СРСР, прийнята в 1961 році, включає розділ про національне питання. Там говориться, що історичний розвиток у Радянському Союзі веде, мовляв, до “затирання національних окремішностей” та що для всіх радянських народів російська мова ніби стала “другою рідною мовою”. В дальшій перспективі виразно ставиться мету - “злиття націй”. Звичайно, не йдеться тут, наприклад, про злиття російської нації з китайською, але про злиття неросійських націй СРСР з російською, себто, іншими словами, про їхню русифікацію.
В певному сенсі ця програма не являє собою нічого нового. Сталін добрих двадцять п’ять років послідовно проводив у відношенні до України та інших неросійських республік політику “затирання національних окремішностей”. Але питання в тому, чому це власне тепер вписано до офіційної партійної програми. Чи це не суперечить гаслові “розширення суверенітету союзних республік”, що його радянська пропаґанда так часто вживала в останні роки?
Так, ми тут дійсно маємо справу з суперечністю. Але вона не випадкова. Вона віддзеркалює типову більшовицьку “діялектику”, себто політику грання на двох фортепіянах. Перехід від сталінського до хрущовського режиму приніс полегші для України та інших неросійських націй СРСР. Рівночасно економічні конечності примусили режим децентралізувати господарське управління. Все це створює коньюнктуру, дякуючи якій у Радянському Союзі можуть прийти до голосу відосередні тенденції. І власне тому, як греблю проти цих потенціяльних небезпек, збудовано нову програму партії. Програма урочисто пригадує партійцям та всім підрадянським народам, що цілі режиму в області національної політики не змінилися. Всі члени партії зобов’язані дотримуватися цієї програми, себто неросійські комуністи в СРСР зобов’язані працювати для русифікації своїх власних націй.
Такий стан сьогодні. А які перспективи майбутнього? Робити історично-політичні прогнози - річ дуже ховзька. Проте заризикую деякими передбаченнями. Як вихідну точку приймаю гіпотезу (хоч вона, очевидно, сумнівна), що не прийде до третьої світової війни та що світ на довгий час залишиться при сучасному двоподілі на хиткій рівновазі між бльоками комунізму та західньої демократії.
На наш погляд, гасла “затирання національних окремішнос-тей” не слід розуміти як заповіджений поворот до сталінських метод масового фізичного терору. Це, мабуть, Україні на ближчі роки не грозить. Режим радше пробуватиме наблизитися до своєї цілі засобами духового натиску, при чому машина терору залишиться в резерві. Але головний наголос будуть класти на виховання, індоктринацію, пропаґанду. На протилежність до сталінських часів, режим прямуватиме не до того, щоб Україну очистити з українського етносу, але щоб останньому защепити спільну з росіянами державно-політичну свідомість.
Можна передбачити, що політика Кремлю супроти України буде мати деякий обмежений успіх. Перехід до урбаністично-індустріяльного способу життя призводить серед усіх народів, також у західньому світі, до нівеляції побуту, до затирання поодиноких рис етнічної окремішности. Але, не зважаючи на це, нації залишаються собою. Французи залишаються французами, німці - німцями і т. д. Нема ніякої ознаки, щоб навіть малі народи, скажім - норвежці або португальці, збиралися на смерть. Навпаки, ми бачимо могутній рух до відродження серед народів Азії, а навіть до усамостійнення примітивних народів Африки. Чи Радянський Союз буде спроможний протиставитися цій універсальній тенденції сучасного світу? Також правдою є, що на Україні, подібно як серед інших неросійських частин Радянського Союзу, шириться знання російської мови. Але ще Володимир Антонович, у часи найбільшого русифікаційного натиску доби Олександра III, казав, що українці не перестали б бути відрубною від росіян нацією навіть тоді, коли б поспіль прийняли російську мову. Пригадаймо Ірляндію, що не стала англійською, хоч загубила свою предківську мову. Цим я не роблю прогнози, що українській мові грозить доля ґельської. Тільки я хотів підкреслити, що факт двомовности українських міст не повинен нас надмірно турбувати, хоч, на довшу мету, цього стану не можна вважати за нормальний.
Усе вказує на те, що боротьба за майбутність української нації, заки вона вирине знову у відкритих політичних формах, буде точитися головне у духовій площині. Режим прямує до того, щоб українську культуру звести до рівня провінційного різновиду російської культури та перевиховати українське громадянство в дусі офіційної ідеології. Але український духовий спротив виростає з глибоких емоціональних і інтелектуальних коренів. Цей духовий спротив, з одного боку, зручно використовує ті можливості леґальної праці, що їх дає радянська система у своєму сучасному “ліберальному” виданні, а, з другого боку, має теж вироблену методу нелеґальних дій; маю на увазі не підпільні, змовницькі організації, але розгалужену сітку особистих контактів, що служить для поширювання інформацій та вироблювання певної загальної опінії. Багато ознак свідчить про те, з якою наполегливістю українська інтелектуальна еліта працює над тим, щоб рідний культурний процес, всупереч усім труднощам, підняти понад рівень “провансальства” та наблизити до духової суверенности. В цьому напрямі здобуто за останні роки ряд конкретних досягнень, хоч теж ще страшенно багато залишається до зроблення[349]. Велика й відповідальна функція спадає тут на українську діяспору в західньому світі, яка своєю діяльністю безперечно стимулює духовий спротив підсовєтських земляків.
Звертає увагу, що хоч підрадянське українство може почванитися цілим рядом здобутків в адміністративно-господарській та культурній ділянках, що їх воно досягло за дев’ять років, що проминули від смерти Сталіна, воно за той час не виступало з одвертими політичними постулятами; на це останнє були тільки де-не-де натяки, в менш чи більш
