Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
До відносної поправи становища України спричинилося і поширення російсько-совєтської гегемонії на країни Середньо-Східньої Европи. Україна радше виграла, ніж утратила на тому, що збільшилася кількість її товаришів недолі, - себто потенціяльних союзників. Москва тепер примушена оберігати своє панування над недавно підкореними народами, - і через те має менше можливости гнітити Україну. У країнах т. зв. “народних демократій” широкі кола громадськости цікавляться відносинами в Україні, яка для них являє собою щось на подобу “показової вітрини” радянської національної політики. Посилення масового терору та русифікаційних заходів в Україні могло б викликати паніку серед нових васалів МосквИ; можна сумніватися, чи такі реакції були б для Москви сьогодні бажані. Отже стверджуємо, що політичне положення України, в порівнянні з передвоєнною добою, дещо покращало, знов же положення держав Середньо-Східньої Европи, що давніше користувалися справжньою самостійністю, значно погіршилося. Таким чином скоротилася відстань між Українською РСР та “державами-сателітами”. Знов же це наближення статусу України до країн Середньо-Східньої Европи привело до деякого пересунення в рівновазі сил між Росією й Україною на користь останньої.
Після смерти Сталіна прийшов час на загальну ревізію радянської політики, - очевидно, не її цілей, але зате її тактичних метод. У зв’язку з цим нові кремлівські володарі, мабуть, рішили, що треба й політику щодо України пристосувати до сучасного реального укладу силових чинників. Українське громадянство має право вважати, що всі поступки, що були йому зроблені в. останньому часі, це не московська ласка, але його власні осяги, здобуті ним “з позиції сили”.
СУТЬ “НОВОГО ПЕРЕЯСЛАВА”
На підставі того, що було сказане досі, можемо тепер спробувати визначити суть сучасної радянської політики відносно України, що вибрала “Переяслав” за свій символ.
Ідеться тут про закроєний на велику скалю експеримент примирити українську націю з російсько-совєтською імперською системою. “Переяславська” пропаґанда звернена до всього населення України, але в першу чергу до української інтеліґенції й бюрократії, що без їх співучасти тяжко правити вже не тільки самою Українською РСР, але й усією червоною імперією.
На перший погляд це подобає на поворот до концепції Леніна, яка чейже теж прямувала до своєрідного компромісу між московським центром і “національними окраїнами”. Недаремно радянська преса в останніх часах знову голосно заговорила про “безсмертні ленінські принципи” в області національної політики. Але в дійсності це тільки порожні фрази. Подібності між ленінським та сучасним, посталінським періодами поверхові. Бо клясово-пролетарський, революційно-інтернаціоналістичний фундамент, що на цьому хотів будувати Ленін, щез майже безслідно. Москва сьогодні посилається не так на соціяльні інтереси українського пролетаріяту, але радше до українського патріотизму й національних традицій. “Переяславська ідеологія” має, на свій лад, явно націоналістичний характер. Тільки що це дуже специфічно спрепарована версія українського націоналізму, звернена своїм вістрям проти Заходу, тоді коли протимосковське вістря зовсім притуплене. Символом так зрозумілого українського патріотизму можна вважати гоголівського Тараса Бульбу, козацького отамана, що по-геройськи б’ється проти турків і поляків та що гине зі словами про “білого царя” на устах. Вже сам факт існування цієї постаті в літературній традиції свідчить про те, що така версія українського патріотизму має певний ґрунт в українській історії. Очевидно, не в автентичній історії XVII століття, що творить уявне тло повісті; автентичне українське XVII століття - це доба Сагайдачного, що ходив походом на Москву, це доба Виговського, Дорошенка, Мазепи, що змагали до того, щоб унезалежнити державу Війська запорозького від московської гегемонії. Зате знаходимо корені цієї концепції в XIX столітті, коли жив Микола Гоголь, цей типовий представник українського дворянства, яке, зберігаючи любов до рідної землі, льокальний патріотизм та зв’язок з традиціями Гетьманщини, все ж прийняло імперську політичну ідеологію та стало на службу царизмові. Кремлівські вожді правдоподібно міркують собі так: якщо царям пощастило притягти до співпраці українське дворянство, то чому не мало б удатися приєднання, на цій же “переяславській” ідеологічній плятформі, сучасної радянської української інтеліґенції? Ось симптоматичне явище; коли російська більшовицька верхівка пробує сьогодні звертатися до українського громадянства, вона застосовує не соціяльно-революційні, але, на свій лад, національні гасла.
Однак між царською та совєтською версіями “переяславської концепції” надибуємо одну важливу різницю. Царський уряд обстоював тезу про “єдність російського народу”, а в великоросах та малоросах хотів бачити тільки племінні різновиди однієї нації. Сьогодні така постанова справи вже неможлива. Україна стала нацією, - і цього вже не дасться відробити. Тому, замість про “єдність російського народу”, Москва тепер говорить про “споконвічну дружбу двох братерських народів”. В українській історичній традиції увипуклюють усі ті моменти, що наближають її до Московщини-Росії, а зате старанно замовчують і затирають усе те, що її від неї віддалює. Україну визнано за націю, ба в теорії навіть за самостійну державу, - але під тією передумовою, що вона мусить назавжди залишитися в нерозривному зв’язку з Росією. У світлі історичних аналогій сучасний стан українсько-російських відносин нагадує, мабуть, скорше XVIII, ніж XIX століття. Бо в XVIII столітті існувала ще автономна козацька державність, Гетьманщина, що творила окрему адміністративну одиницю та зберігала свою правну особовість. Проте Гетьманщина, після невдалого виступу Мазепи, вже не провадила власної зовнішньої політики, а й у внутрішніх справах останнє слово залишалося за царськими резидентами. Рівночасно люди українського походження щораз ширшою хвилею мандрували на службу до Петербургу.
Сьогодні Москва знову прагне перевишколити Україну на молодшого спільника в рамцях всеімперської організації. Пороблені концесії мають на цілі заспокоїти, до певної міри, українські патріотичні почування й амбіції. А разом з цим українським комуністам розкривають привабливі перспективи спільного з росіянами використовування можливостей “великопростірности” для службової кар’єри та господарської наживи. Але передумова цього - абсолютна єдність політичного керівництва під командою Москви.
УКРАЇНСЬКА РЕАКЦІЯ
Як українське підрадянське громадянство зареаґувало на новий “переяславський” курс? Власне на це питання буде, мабуть, найтрудніше відповісти. Про наміри більшовицьких вождів можемо судити на підставі їхніх діл, - і то незалежно від офіційних заяв, що часто служать тільки маскувальним цілям. Зате громадська опінія не має на Радянщині тих засобів вільного вияву, що існують на Заході: преса, громадські об’єднання, вільні вибори. Підсовєтському населенню затулено рот, - з чого сторонні обсерватори часто роблять помилковий висновок, що воно зовсім не має власної думки. Наприклад, в
