Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Не легко сказати, чого, власне, хоче громадянство, якому доводиться жити під комуністичним пануванням. Проте на підставі нашого знання української ментальности, української й російської історії та наших інформацій про сучасну радянську дійсність - ми заризикуємо деякі гіпотези щодо того, як виглядають українські реакції на “Новий Переяслав”.
Життя під радянською владою таке тяжке, що люди не можуть не радіти кожною полегшою. Оскільки новий курс означає послаблення терору та деяку поправу в матеріяльних умовах побуту, -українці напевно привітали його з задоволенням.
Але як стоїть справа з політичними аспектами? Чи “переяславська концепція” промовила українському суспільству до переконання? Населення України, навчене гіркими досвідами останнього покоління, інстинктово не довіряє ніякій пропаґанді. В 1917 році Україна була аж надто податлива на пропаґанду, її можна було тоді легко розгойдувати й підіймати на ноги суґестивними гаслами. Але громадськість, виставлена цілими роками під барабанний вогонь совєтської пропаґанди, стала нарешті на неї, як і на всяку іншу словесну пропаґанду, відпорна. Сьогодні українці, мабуть, менше звертають увагу на слова й обіцянки, а більше на факти. Холодний, недовірливий реалізм прийшов на місце колишнього романтизму, а скептично настроєне населення залюбки інтерпретує урядові льозунґи у протилежному сенсі.
Порівнюючи гучні фрази про “самостійну українську соціялістичну державу” з дійсністю, українці хіба не можуть не бачити повної розбіжности між словами й фактами. Бо всі поступки, що їх останніми часами зроблено Україні, знаходять кінець-кінцем свою непрохідну межу в тому, що монополія політичної влади збережена за Москвою. Згадані поступки мають переважно суто престижево-символічний характер, - а після гіркої науки минулих десятиліть українці ледве чи дадуть себе впіймати на цей гачок.
Дружні, рівноправні нації не потребують боятися згадувати про конфлікти, що розділяли їх у минулому. Пам’ять про Жанну д’Арк не обтяжує сучасних французько-англійських стосунків, подібно як англо-американській приязні не шкодять спогади про антибрітійську революцію колишніх Північно-американських колоній. На протязі багатовікових українсько-російських відносин не бракувало моментів культурної й політичної співпраці, хоч, очевидно, не менше, якщо не більше, було зударів і конфліктів. Наполегливі зусилля, щоб викреслити з історії або оплюгавити все, що має будь-яке відношення до цих давніх конфліктів, явно свідчать про страх і нечисте сумління червоної Москви. А реакції, що їх такий офіційний курс зустрічає серед населення, мабуть, зовсім протилежні до споді-ваних. В палаці “російсько-української дружби” в усіх закутках страшать примари: Виговського, Дорошенка, Мазепи, Петлюри, Грушевського, Хвильового і стільки-стільки інших. Їхні імена завзято промовчують або згадують тільки у супроводі відповідних ритуальних прокльонів; але власне тому ці примари стоять у кожного перед очима.
Справа зовсім не обмежується сферою “високих ідей” та далеких історичних ремінісценцій. Мало сьогодні в Україні сімейств, що свого часу не втратили когось із своїх рідних або не потерпіли в якийсь спосіб в наслідок режимових походів проти “буржуазного націоналізму” та “націоналістичного ухилу”. Для мільйонів їхня національна свідомість - і то саме з протиросійським і протирадянським вістрям - пов’язана з болючими досвідами й переживаннями, їхніми власними й їхніх найближчих. Такі речі можна заховати глибоко на дні серця, але вони легко не забуваються. В духовості збірноти вони творять сильну підземну течію, яка, хоч сьогодні загнана вглиб, при першій сприятливій нагоді знову може вибухнути наверх. Український народ ніколи не забуде Москві штучного голоду 1933 року, ані “єжовщини”. Події цих трагічних років спричинили в українській психіці “травму” у відношенні не тільки до комуністичної системи, але також до російської державности, а навіть до російського народу. Такої стихійної ворожнечі напевне не було ще в 1917 році. Українсько-російські відносини в половині XX століття психологічно подібні до українсько-польських у половині XVII століття, напередодні Хмельниччини.
Стосовно самого поняття “Переяслав”, то цей символ має для українців мало привабливі асоціяції. Немов на глум, великий національний поет Шевченко, якого вся Україна шанує як свого пророка, а його “Кобзар” можна знайти дослівно в кожній хаті, часто згадує про Переяславську угоду й раз-у-раз проклинає її, як причину поневолення і всіх нещасть українського народу. Напевно не один українець, повернувшися додому з парадних святкувань “славного тристаліття”, розгортав “Кобзаря” й мовчки показував синові відповідні місця... Не треба бути ясновидцем, щоб відповісти, хто залишиться володарем українських душ: Хрущов чи Шевченко.
Позитивний бік сучасного “переяславського курсу” в тому, що він дає українським патріотам в СРСР дещо сприятливіші можливості для творчої праці. Вони дбають, щоб використати цю нагоду для того, щоб загоїти рани попереднього двадцятип’ятиліття та скріпити український потенціял супроти Москви. Насовується цікава аналогія з XVIII століттям, коли козацькі політики помазепинської доби інтерпретували Переяславську умову як своєрідний конституційний акт, що нормував відношення Гетьманщини до російського царизму, та на цій плятформі відстоювали вітчизняні “права й вольності”. Подібна глуха й завзята боротьба за елементарні права нації точиться в Україні й сьогодні. Очевидно, тяжко передбачити, чим ця боротьба скінчиться.
Як відомо, в XVIII столітті перемогла централістична течія й автономія козацьких земель була кінець-кінцем ліквідована. Засоби духового й фізичного натиску й насильства, що ними диспонує тоталістська більшовицька диктатура, сильніші від тих, що ними користувався царський деспотизм. Але, з другого боку, й українські шанси не в одному кращі, ніж у XVIII столітті. Україна сьогодні об’єднана приблизно у своїх етнічних границях (не рахуючи деяких українських земель, що включені до РРФСР), тоді коли територія Гетьманщини, після втрати Правобережжя та відокремлення Запоріжжя, обмежувалася обширом двох пізніших лівобережних губерній, Чернігівської й Полтавської. Сучасну добу характеризує в усьому світі розвиток інтенсивної й масової національної свідомости. Тому здається сумнівним, щоб Москві пощастила поновна духова й політична ізоляція української провідної верстви від народних мас, що сталося з козацькою аристократією в XVIII столітті. Врешті, напружена міжнародна обстановка та господарські труднощі, мабуть, стоятимуть на перешкоді до надмірного загострювання терору в Україні Москва вже, мабуть, не зможе дозволити собі на поворот до сталінських метод правління.
Але доводиться думати, що український народ, після сумних досвідів з Гітлером, недовірливо настроєний і до Заходу. Це, здається, єдина й дуже серйозна небезпека від “Переяславського курсу”. При всій своїй забріханості і внутрішніх суперечностях червоний “Переяслав” безумовно свідчить про те, що сучасна Москва, як
