Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
92
Володимир Олексійович Голобуцький (1903 р. н.) - український радянський історик. Закінчив університет у Ростові-на-Доні (1930). З 1935 р. працював у вузах, а у 1947-1961 рр. - одночасно в Інституті історії АН України. Дослідник суспільно-політичної та економічної історії України 15-19 ст., головним чином — історії українського козацтва. Автор книг “Черноморское казачество” (1956), “Запорожское казачество” (1957), “Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775” (1961), “Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.” (1962).
93
“Про це розумне правило мусить пам’ятати українська еміграція, якщо нам залежить на тому, щоб підтримувати творчий діялог з інтелігенцією” — спорадичні контакти з українською інтелігенцією з Радянської України Іван Лисяк-Рудницький підтримував практично постійно. У 1967 р. він зустрічався і розмовляв з Віталієм Коротичем. Відразу після війни одержував інформації про свого дядька Михайла Рудницького. Його він зміг відвідати під час візиту в Україну влітку 1970 р. Тоді ж Іван Лисяк-Рудницький, за дорученням колег, українських учених США та Канади, пробував нав’язати легальні контакти з науковцями Української РСР. Історія цієї спроби така: влітку 1969 р. в Америку приїздив проректор Київського університету Гліб Михайлович Цвєтков. У Нью-Йорку він зустрічався з українськими еміграційними науковцями. Під час зустрічі обговорювалася можливість налагодження контактів між еміграційними науковцями і науковою громадськістю в Українській РСР. Після Московського міжнародного історичного конгресу Іван Лисяк-Рудницький виїхав в Україну, де, за дорученням американських колег, мав уточнити досягнуті в результаті нью-йоркських розмов домовленості. “Згідно з цим дорученням, я переговорював в ректораті Київського університету, в Академії Наук та Міністерстві вищої освіти. В висліді цих розмов, устійнено наступний плян: наступного літа, в червні 1971, має поїхати на Україну група українських високошкільних професорів з США та Канади. Чисельність групи: б[лизько] 15 осіб, працівників різних наукових дисциплін. Поїздка розрахована на три тижні, з цього десять днів у Києві та по пять днів у Харкові та Львові Нашими господарями були б Київський ун-т та Міністерство Вищої Освіти. Кожний учасник групи мав би привезти з собою одну-дві доповіді, що з ними виступив би перед відповідними радянськими науковими авдиторіями. Крім цього передбачаються ширші дискусійні “панелі”. Учасники поїздки подорожують на власний кошт. Вони не репрезентують ніяких організацій чи установ, але виключно самих себе, на індивідуальній основі. В моїх розмовах я ставив також питання особистої безпеки, особливо тих наших колеґів, що є колишніми радянськими громадянами. Мене запевняли, що з цього погляду абсолютно нема чого побоюватися. Очевидно, нема ніякої гарантії, що радянський партнер не відступить в останній хвилині від домови. Проте мої київські співрозмовці виразно “палилися” до справи та говорили як люди, що мають відповідні повноваження. Отже, на мій погляд, справа серйозна та має вигляди на реалізацію. Після мого повороту, я зреферував проект кільком знайомим урядовцям Державного департаменту. Вони поставилися до цього з великим зацікавленням і сказали мені, що в історії американсько-радянських відносин ця справа безпрецедентна. Тому теж віднеслися до неї трохи скептично. Але рівночасно дали мені до пізнання, що якщо плян виявиться здійснимий, то учасники поїздки могтимуть розраховувати на відповідні стипендії” (із листа Івана Лисяка-Рудницького до Романа Шпорлюка, Вашінгтон, 18 жовтня 1970 р.).
Для підготовки подорожі була створена ініціативна група, до якої ввійшли Всеволод Голубничий, Іван Коропецький, Мирослав Лабунька, Олег Федишин та Іван Лисяк-Рудницький. Від імені цієї групи 21 грудня 1970 р. В. Голубничий направив листа до представника Української РСР в ООН Івана Хміля з точним викладом плану поїздки. У склад групи згодилося ввійти близько 20 американських професорів українського походження. Вони мали намір зустрітися з працівниками наукових центрів, державних органів влади, редакцій газет, бібліотек, видавництв, виступити з лекціями, взяти участь у дискусіях. Однак радянська сторона відступила від попередніх домовленостей. На початку березня 1971 р. з Київського університету надійшла негативна відповідь. “З приватних джерел нам відомо, що справа розглядалася в Міністерстві Вищої освіти та що там на віце-міністерському рівні ми мали підтримку. Перерішив, отже, або сам міністр, або хтось зі сторони. Була кинута ось така фраза в наш бік: “Они хотят пробить брешь в стене нашей крепости!” (із листа Всеволода Голубничого до Романа Шпорлюка, Нью-Йорк, 9 березня 1971 р.).
94
“Я згадав мою доню...” - мовиться про Бетсі Рудницьку, доньку Івана Лисяка-Рудницького від його першого шлюбу з американкою Джоан Бентон.
95
Тарас Гунчак (1932 р. н.) - історик, навчався у Фордгамському й Віденському університетах (в останньому в 1960 р. захистив докторську дисертацію). З 1960 р. - професор Ратгерсько-го університету (США). Автор праць з історії України та Східної Європи XX ст. Редактор книги “The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution”, у якій надруковано статтю Івана Лисяка-Рудницького “Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники”. Редактор і співредактор журналу “Сучасність” (з 1984 р.).
96
о. Теофіль Горникевич (1891-1969) - греко-католицький священик, історик-архівіст. Народився у с. Гошові Долинського повіту в сім’ї священика. Навчався в Академічній гімназії у Львові (1902-1910) і Львівському університеті (1915-1918). У 1918 р. рукоположений на священика. Під час визвольних змагань 1918-1919 рр. у Галичині - капелан УГА (див. його спогади у кн.: Полеві духовники Української Галицької Армії. У 45-річчя участи у визвольних змаганнях: (Матеріяли до історії). - Вінніпег, 1963. - С. 24-129). У 1925-1935 рр. - парох у с. Сихові під Львовом (тепер - частина Львова). Водночас працював катехитом у львівських народних школах (1924-1926). З 1927 по 1939 р. - професор релігії у Першій академічній гімназії у Львові, у якій навчався Іван Лисяк-Рудницький (1929-1937). Після окупації Львова радянськими військами з допомогою брата Мирона, довголітнього пароха церкви св. Варвари у Відні, перебрався у 1940 р. до Австрії. У 1945-1947 рр. - капелан при церкві св. Варвари, від 1947 р. і аж до емеритури у 1956 р. - професор релігії у різних високих школах Відня.
