Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Ці міти про Переяслав, хоч далекі від історичної правди, відігравали важливу ролю в політичній ідеології Росії т. зв. “петербурзького періоду”: вони леґітимували приналежність України до імперії й допомагали маскувати факт завоювання й поневолення. Не менше значення мала Переяславська леґенда і для тієї частини українського суспільства, що стала на шлях активної співпраці з імперією, себто для русифікованих і подворянщених нащадків козацької старшини. Леґенда про те, що їхні предки буцімто добровільно приступили під “високу руку православного царя”, дозволяла їм почувати себе в імперії не на положенні поневоленої нації, але як відлам всеросійської провідної верстви та вірою-правдою служити монархові.
ЕВОЛЮЦІЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
Пізнання функції, що її Переяславська леґенда відогравала в духовному господарстві царської Росії, допоможе нам правильно визначити причини, чому сучасна більшовицька Росія рішилася відгребати “Переяслав”. Але заки відповісти на це питання, ми мусимо насамперед обговорити ще деякі моменти в ідейній еволюції радянської системи, у площині розвитку російсько-українських стосунків.
Яким способом була радянська влада установлена в Україні? Вона була насильно накинена Україні ззовні, з Московщини; однак - і це дуже важливе - це сталося під гаслами пролетарського інтернаціоналізму, а не російського націоналізму. Понаднаціональна ідея світової революції служила ідейним прикриттям для російської інтервенції. Совєтський режим мав в Україні всі ознаки чужинецької окупації, що її супроводжали грабіжницькі реквізиції, розгром українського освітньо-культурного життя та обсадження державного апарату чужими елементами, що або наплили з Московщини, або складалися з місцевих росіян, русифікованих жидів і українців.
Проте Ленін з подивугідною інтуїцією справжнього державного мужа відчував, що немасковані прояви російського великодержавного шовінізму небезпечні для системи, бо вони скріпляють відосередні тенденції серед визволених у 1917 році з-під царського ярма неросійських народів. Тому Ленін від початку обстоював тезу, що єдність радянської імперської організації можна буде зберегти тільки в понаднаціональній, універсалістичній формі. Труднощі й неуспіхи, що їх більшовики зустрічали на неросійських “окраїнах”, а зокрема розвал другого радянського окупаційного режиму в Україні (весна й літо 1919), в наслідок масових селянських повстань і бойкоту української інтеліґенції, ще більше утвердили Леніна в цій поставі й переконали його в необхідності поступок, які притупили б національне вістря конфлікту. Ленін послідовно дотримувався цієї лінії, переборюючи сильні суперечні тенденції в лоні власної партії. Обставина, що йому при цьому сприяла, була та, що хоч більшовизм виростав із своєрідних російських національних традицій і скоро злився з перефарбованим на червоний колір старим московським месіянізмом, але гасла, що під ними він виступав, і цілі, що до них він прямував, не обмежувалися границями Росії (етнічними або навіть політичними, імперськими), але були універсальні, на подобу якоїсь войовничої релігії або, вживаючи влучного окреслення Жюля Моннеро, новітнього “матеріялістичного ісляму”.
Ленін змагав до того, щоб ізолювати антибільшовицький потенціял української нації. Москві пощастило, бо їй назустріч пішла політика Заходу щодо українського питання. Держави Антанти знехтували Україну, а зате озброювали білоґвардійців Денікіна. Така настанова Заходу сприяла тому, що серед частини українського громадянства росли настрої, які в Совєтській Росії готові були бачити “менше зло”. Не треба теж забувати, що Україна переживала тоді не тільки великий національний підйом, але також, за вийнятком Галичини, внутрішню соціяльну революцію, яка, щоправда, ніяк не виливалася у правовірні більшовицькі форми, але все таки відкривала пригоже поле для розкладової пропаґанди та утруднювала консолідацію самостійної демократичної державности.
До яких вислідів довела революція? Москві пощастило врятувати щонайважливіше: єдність політичного керівництва на землях кол. царської Росії, якщо не рахувати Польщі, Фінляндії й балтицьких республік. Збереження контролю над Україною дозволило Москві затримати ранґу великої європейської потуги та забезпечувало за нею вихідні позиції для майбутньої аґресії проти західніх сусідів. Проте неправильною була б думка, немов би для України революція скінчилася повною поразкою. Революція відродила Україну як націю, і власне тому, що більшовики - у протилежність до західніх держав - були готові рахуватися з цим фактом, вони осягнули перемогу - ціною певного компромісу. Зі здобутків революції Україна зберегла наступні: існування номінально суверенної держави, під фірмою УРСР; право - в певному часі дійсно дуже широке - на розвиток власної національної культури; визнання червоною Москвою принципу рівнорядности народів кол. царської імперії, що знайшло свій формальний вираз у прийнятті нової, понаднаціональної назви, “Союз радянських соціялістичних республік”. На цій політичній плятформі й користаючи з того, що НЕП спричинився до загального заспокоєння відносин і відновив деякий господарський добробут, Україна пережила у двадцятих роках короткий, але надзвичайно буйний і плідний період культурного відродження та розбудови в майже всіх ділянках національного життя.
Духову й політичну координацію між РРФСР та УРСР забезпечувала в той час міжнародна пролетарсько-революційна ідеологія. Москва декляративно відрікалася “великодержавного шовінізму”, успадкованого від царизму, та на словах заявляла про свою вірність гаслам рівноправности всіх народів і солідарности пролетаріяту у світовому маштабі. Знов же українські комуністи намагалися демонструвати, що вони вміють бути рівночасно й відданими марксистами-революціонерами, й вірними синами своєї вітчизни. Є підстави, щоб твердити, що власне харківські урядові кола були особливо схильні підтримувати інтернаціонально-революційні аспекти радянського режиму. За цим, мабуть, ховалися тихі надії, що перекинення революції до Середньої Европи скріпило б Українську РСР, через прилучення західньоукраїнських земель, а сподівана перемога комунізму в Німеччині покінчила б з гегемоніяльного перевагою Росії у Гроні соціялістичних республік.
Одним з найбільш характеристичних суспільно-психологічних процесів у СРСР, що його початки були помітні вже за доби НЕП-у та що повністю дозрів за Сталіна, було повільне й неухильне проґресуюче відмирання, “вивітрювання” патосу революційної віри, яка первісно творила джерело стихійної духової сили більшовизму. Утопія світової пролетарської революції, що за неї в роки громадянської війни тисячі фанатиків готові були йти в огонь і воду, тратила свій гіпнотичний магнетизм і перетворювалася в заяложений трафарет. Щодо України, то тут усе “радянство” двадцятих років було тільки тонкою плівкою на поверхні розбурханого національного життя: в одних воно було свідомою мімікрією, а в інших несвідомим самообманом. Знов же в Росії більшовизм зовсім органічно й закономірно переростав у своєрідний “червоний фашизм”.
На Заході не бракувало спостерігачів, які, приймаючи власні бажання
