Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Розвиток України, найбільшої неросійської національної групи в СРСР, може послужити тут як добрий приклад. З революції 1917 року народилася демократична українська держава, яка аж до 1921 року вперто боролася зі зброєю в руках проти російсько-совєтського наїзду. Кінець збройних змагань означав перенесення боротьби в іншу площину. Україна пережила в 1920-х роках явище, що відповідає сучасному “тітоїзмові”. Місцеві українські комуністи, що посідали місця в державному апараті, змагалися в політичній, господарській і культурній галузях проти централізму Москви. Коли Політбюро взялося насаджувати колгоспи, українське селянство відповіло хвилею саботажу і стихійних дій опору. Щоб приборкати зворохоблене селянство, Москва застосувала організований голод 1933 року, що на Україні, Донщині й Північному Кавказі коштував кілька мільйонів жертв. Слід підкреслити, що голодова катастрофа обмежувалася Україною й деякими іншими “інородчеськими” землями. Зате російські мужики дали себе без спротиву загнати в колгоспи. Великі воєнні успіхи, що їх Німеччина здобула в початковій стадії німецько-радянської війни, пояснюються у значній частині масовою дезерцією неросійських солдатів Червоної армії та прихильною до німців поставою населення у Прибалтиці, Білорусії й Україні. Але німці з власної вини загубили ці симпатії. Рух опору, що згодом розгорнувся з великою силою в балтицьких країнах і на Україні, мав вістря, спрямоване як проти гітлерівської Німеччини, так і проти комуністичної Росії. Після відступу німців партизанська боротьба продовжувалася проти старого, що знову повернувся, ворога, російського більшовизму. Рівночасно сотні тисяч утікачів подалися на добровільну еміґрацію. Сказане стосується, з такими чи іншими місцевими варіянтами, всіх неросійських народів СРСР, не тільки українців і балтійців, але також кавказців і туркестанців.
Які висновки можна з цього поробити для важливої проблеми про можливості й перспективи майбутньої демократизації Сходу та включення його в сім’ю миролюбних народів? Якщо мова про поневолені нації Росії-СРСР, то відповідь ясна: скинення ярма Москви було б найкращою запорукою їхньої демократизації; коли б було досягнене перше, друге саме послідувало б за цим. Бо для українців, білорусів і народів Прибалтики, Кавказу й Туркестану це питання не виглядає по суті інакше, ніж для сателітних країн Середньої Европи й Балканського півострова. В одному, як і в другому випадку сучасний режим не був вислідом органічного розвитку, але чужим продуктом, принесеним на вістрі російських багнетів. Пригадаймо, що більшовизм, який восени 1917 року захопив владу в Петербурзі й Москві, довший час залишився обмеженим центральними російськими губерніями, де він не зустрічав майже ніякого опору; зате відкидала його неросійська периферія імперії. Советизація цих периферійних країн відбулася способами, що послужили як приклад для новішої “народно-демократичної” процедури. В обох випадках факт завоювання та чужинецького (російського) панування замасковано поставленням маріонеткових місцевих урядів з ласки Москви. Тому скасування комуністичного устрою в сучасних радянських “союзних республіках”, як і в сателітних державах, являло б собою ніяк не болючий переворот, але, навпаки, радісний і природний поворот до власної національної індивідуальности. Очевидно, існували б різні труднощі, пов’язані з переставленням життя на нові рейки, але це не міняє нічого в наших засадничих твердженнях. Трудно заперечити, що традиції неросійських народів СРСР (це стосується не тільки України, Білорусії і Прибалтики, але також до старовинних культурних націй Кавказу) виявляють більше “європейських” прикмет, ніж це можна сказати у випадку самого російського народу. Обмежимося на цьому місці одним натяком. Відомо, що побут дореволюційного російського селянства визначався своєрідним примітивним аграрним колективізмом, що його носієм була інституція “миру”, себто громадської (общинної) власности на землю, з періодичним перерозподілом ґрунтів. Таким чином російський мужик міг довершити перехід від “миру” до колгоспу без великих психологічних перешкод. Зовсім інакше виглядала справа в тих країнах, де, як наприклад, на Україні, селянство з давніх-давен було настроєне індивідуалістично та пристрасно захищало свою приватну власність. Отож ми маємо право зробити наступну прогнозу, що здається дуже правдоподібною: народи, які заселяють простори між Балтицьким та Чорним морем, при першій сприятливій нагоді намагатимуться вступити до всеевропейської федерації, що, до речі, дало б об’єднаній Европі її остаточне географічне закруглення на сході; щодо туркестанців, то вони, мабуть, приєднались би до передньоазійсько-іслямської системи держав, що до неї вони належать своєю культурою та всією історією.
Але як стоїть справа з самим російським народом? Коли б хтось хотів утотожнювати Росію, як націю, з радянською системою - це було б недопустиме спрощення. Але годі заперечити, що тут існують глибокі взаємопов’язання. Це не була примха історії, що комунізм запустив коріння власне в Росії. Навіть поверховий спостерігач не може не бачити, що між такими постатями, як Петро Великий і Сталін, існує внутрішня духова спорідненість. Ряд характеристичних рис деспотичної монархії Миколи I віднаходимо в сучасній Радянській Росії. Чи обожнювання Сталіна не нагадує старомосковського цезаропапізму? І чи сучасне самозвеличання Москви, як “глави всього прогресивного людства” не подобає на нове перевтілення традиційного російського месіянізму та російського прагнення до панування над світом, які колись виявлялися як теорія “Третього Риму”?
Чесні росіяни завжди визнавали неевропейський і своєрідно “тоталітарний” характер історії своєї країни. Філософ Микола Бердяєв, що недавно помер на еміґрації, говорить про “антиліберальну” природу російської людини та про постійні хитання російського суспільства між крайностями варварського деспотизму та не менш варварського бунтарства. Ці думки Бердяєва знаходять підтвердження навіть з марксистського табору. Видатний соціолог і учитель Леніна Георгій Плеханов доводить, що суспільна структура Росії аж до другої половини 19 століття виявляла більше подібностей з орієнтальними деспотіями, наприклад, Оттоманською імперією, ніж з Заходом[350].
Чи це значить, що ми вважаємо демократизацію Росії за безвиглядну справу, яка згори засуджена на невдачу? Ні в якому разі! Але мусимо тут рахуватися з труднощами, що в порівнянні з ними навіть “денацифікація” Німеччини виглядає немов дитяча забава. Також в історії російського народу бачимо наявність зародків свободи. Німецькі ліберали, наприклад, Вільгельм Репке, дотримуються погляду, що розвиток Німеччини зійшов на манівці з того моменту, коли централістичним і бюрократичним територіяльним князівствам удалося здушити автономію “вільних імперських міст”[351]. В історії Росії зустрічаємо подібне явище: зруйнування торговельних міських республік, Великого Новгороду і Пскова, московським самодержавством. Щодо Московського царства, то його адміністративний, фіскальний, мілітарний і поліційний устрій був наслідуванням монгольської імперії. Московські великі князі вперше виступають на кін історії як збирачі данини на службі Золотої Орди. Оця характеристична державна структура, успадкована від татарських сюзеренів, до сьогоднішнього дня визначає буття Росії.
