Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

завуальованій формі. Це можна, мабуть, пояснити не тільки тим, що радянська дійсність не дає трибун для відкритих політичних виступів, але також і тим, що українські патріотичні кола, навчені гіркою сталінською школою, стараються бути обережними й не хочуть передчасно провокувати Москву. За перші роки зусилля були спрямовані передусім на те, щоб загоїти рани, що їх на тілі нації залишив сталінський період. З часом зачали на порядок дня виходити інші, нові завдання. Можна передбачити, що якщо той процес відбудови й розбудови продовжуватиметься ще декілька років, він неодмінно вступить у фазу, коли він оформиться в політичні домагання. Ці постуляти, за всією правдоподібністю, йтимуть по лінії “націонал-комунізму”; не тому, очевидно, що комуністичні ідеї по своїй суті близькі й дорогі українському народові, але тому, що політика мусить виходити від певних конкретних даних В умовах комуністичного бльоку реальним вихідним пунктом для української політики є існування “Української Радянської Соціялістичної Республіки”, яка в теорії є організмом з правами суверенної держави та в практиці втішається куцою адміністративною й культурною автономією. Українські патріоти не будуть, мабуть, схильні ставити, на перший час, під сумнів основ радянського устрою, але радше бити-муть на те, щоб для української республіки здобути статус аналогічний до того, що його посідають т. зв. сателітні держави.

Передбачаю, що настане день, коли також Москва побачить, що вона неспроможна продовжувати супроти України теперішню суперечну, “діялектичну” політику, де, з одного боку, говорять про “поширення суверенних прав союзних республік”, а з другого - про “злиття надій”. Прийде момент, що Москва буде примушена зробити вибір: або допустити до того, щоб фіктивна українська радянська державність виповнялася реальним змістом, або знову повертатися до “випробуваних” сталінських методів масового фізичного терору. Бо, на довшу мету, ніяких засобів “духового впливу”, пропаґанди і т. д. не вистачить, щоб Україну запрягти до російської імперської колісниці.

Моя прогноза, що цей критичний момент в українсько-російських відносинах прийде приблизно за п’ять-десять років. Дуже можливо, що ця майбутня криза, що вирішить долю України на довгий час, може на десятиліття, матиме за свій безпосередній привід внутрішній конфлікт у Кремлі, коли на порядку дня стане питання наслідства всеросійського престолу після Хрущова.

Врешті, деякі заключні прогнози. Положення України є й залишиться у найтіснішій взаємозалежності з розвитком СРСР та цілого комуністичного табору. Думаю, що навіть у випадку “сателітів” не існує ніякої реальної шанси для їхнього “периферійного” визволення (себто їхнього виходу з т. зв. соціялістичного бльоку), дарма що поляки й угорці були схильні плекати такі ілюзії. Статус України міг би радикально покращати тільки тоді, коли б у цілому комуністичному світі перемогли тенденції до мультицентризму та лібералізації системи. І навпаки: без емансипації України ні “сателіти” не здолають визволитися з-під контролю Москви, ні в самому СРСР не буде переборена тоталістсько-терористична диктатура. Україна сусідує з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією та, через Чорне море, з Болгарією. Отже совєтський контроль над цими країнами здійснюється з України. Рівночасно ситуація України має вирішальне значення для всіх інших неросійських націй СРСР. Коли б Москві пощастило здійснити свої русифікаційні пляни щодо України, то це пересуджувало б і майбутність менших союзних республік. Знов же коли б ці пляни зазнали остаточної поразки на Україні, реакція проти нівеляційної політики Москви дала б скоро себе відчути на всіх неросійських теренах СРСР. Від цього залежатиме й свобода самого російського народу. Бо те, що укріплює режим тоталістської диктатури в Росії, це передусім шовіністична та імперіялістична політика у відношенні до інших націй. Поки Росія не відмовиться від цієї ганебної політики, успадкованої від царизму, вона ніколи не скине з себе ярма деспотії й не наблизиться до свободи. Жодна нація в комуністичному світі не може визволитися власними силами. Проґрес свободи в таборі комуністичної диктатури залежить від того, чи буде створений широкий міжнаціональний фронт, що об’єднував би свободолюбні сили в сателітних державах, в неросійських республіках СРСР і, врешті, в російській серцевині червоної імперії. Силою об’єктивних географічних і історичних факторів роля України тут ключова. Київ є тим вузловим пунктом, де перехрещуються силові лінії, що ведуть, з одного боку, до Москви, Ленінграду та столиць радянських союзних республік, а, з другого боку, до Варшави, Праги, Будапешту, Букарешту й Софії. Універсальний аспект української справи в тому, що національна емансипація України є необхідною передумовою того, щоб уся східня половина європейського континенту могла відродитися на основах свободи. Чи визвольні прагнення України знайдуть зрозуміння й підтримку у світі, зокрема ж серед її безпосередніх західніх сусідів? І чи Україна покаже себе дозрілою для великих завдань, покладених на неї історією?

ПРОТИ РОСІЇ ЧИ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ?{55}

I

Основна помилка, що її роблять обидві сторони в дискусії між “Der Monat” і “Tagesspiegel” полягає, на мій погляд, у тому, що вони однозгідно та безпідставно розглядають і оцінюють всіх мешканців Радянського Союзу як “росіян”. На Заході аж надто часто не добачають того факту, що СРСР не національна держава, а імперіяльний конґльомерат народів; це, до речі, важлива різниця, що її часто не беруть до уваги, між радянським і колишнім націонал-соціялістичним тоталітаризмами. Між поодинокими “радянськими народами” існують глибокі природні різниці, не тільки в мові та етнічному типі, але також в їхніх культурних і політичних традиціях. Чейже карелець по суті не ближчий до вірменина, ніж норвежець до португальця!

Згідно з народочисленням у січні 1939 року, тільки приблизно половина населення Радянського Союзу, що тоді нараховувало 170 мільйонів, належало до російської національности. При цьому не вільно теж забувати наступне: 1. Централістична й нівелізаторська політика Москви приводить до штучного роздуття російського елементу; в інших обставинах мільйони людей, що тільки поверхово русифіковані, напевно визнали б себе приналежними до своїх первісних національностей. 2. Навіть серед самого російського мовного обширу існують територіяльні групи, наприклад, донські козаки й сибіряки, що посідають сильно розвинену обласну, автономістичну традицію, якою вони відрізняються від московського прототипу. 3. Радянські анексії, що мали місце від 1939 року, повинні були збільшити відсоток неросійського населення.

Цим статистичним фактам не можна відмовити першорядного політичного значення. Бо питання про характер відносин між більшовицьким режимом та населенням виглядає зовсім інакше, коли говоримо про російських і неросійських громадян СРСР.

“Tagesspiegel” стверджує, що йому нічого не відомо про існування “російського руху опору”. З цим можна погодитися, якщо мова йде про дійсний російський народ Але ця теза помилкова, коли б хтось хотів цим сказати, що взагалі не