Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Під присохлою маскою інтернаціонально-революційної доктрини з кожним роком щораз чіткіше виступали риси обличчя російського великодержавного шовінізму та месіяністичного імперіялізму. Друга світова війна склала яскраві докази банкротства революційного марксизму, а рівночасно реальної потужности російського націоналізму. Бо коли прийшло до справжньої проби на життя й на смерть, совєтські вожді знали, до яких гасел їм треба відгукнутися. Війна, а ще більше її переможне закінчення, допровадили до вибуху вакханалії російського шовінізму. Давніше, зокрема ж ще за провідництва Леніна, режим, - хоч він у дійсності завжди спирався на російські державні традиції та на месіяністичні забаганки російського народу, - дбав про те, щоб тримати у карбах та маскувати зовнішні прояви російського шовінізму. Але у зв’язку з війною, коли треба було мобілізувати емоціональну енергію російських мас, найбільш крайні і безсоромні вияви російської національної мегаломанії дістали офіційну підтримку й благословення.
Однак цей безумовний поворот системи в бік російського націоналізму ніс з собою і деякі небажані наслідки: він не міг не відштовхувати неросійські народи. Те, що згідно з ленінською концепцією мало об’єднувати всі народи СРСР, а саме - міжнародно-революційний принцип, опинилося за бортом. Нова догма про провідницьке покликання “великого російського народу” вдаряла бумеранґом в ідею національної рівноправности, розбиваючи рештки ілюзій, якщо такі ще в когось були.
Ленін напевно мав рацію в одному: націоналізм завжди провокує інші націоналізми. Явне утотожнення радянської системи з інтересами російського націоналізму стимулювало протирадянські та протиросійські відрухи серед неросійського населення СРСР. Якщо йдеться про менші національності, то Москва могла розраховувати на те, що їх завжди буде можна утримати в карбах силою. Але що робити з Україною, другою по величині нацією Радянського Союзу? Коли б українці залишилися у стані тривалого гострого незадоволення, то це могло б на довшу мету показатися дуже небезпечним для самої системи.
НЕВДАЧА СТАЛІНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ
Політика Сталіна відносно України зводилася до гігантської спроби зламати спротив українського народу засобами фізичного насильства. При цьому, мабуть, не йшлося про тотальне вигублення українців, як це зроблено з кримськими татарами, волзькими німцями, калмиками та деякими північнокавказькими народами; для цього українці надто чисельні. Зате Сталін послідовно змагав до того, щоб знищити всі активні українські суспільні групи та щоб таким чином, обезголовивши націю, примусити її до капітуляції та зробити з неї покірне знаряддя в руках кремлівських можновладців. Однак було б помилкою бачити в Україні тільки пасивну жертву сталінського садизму. Велика протиукраїнська кампанія, започаткована Сталіном, мала, з точки погляду інтересів системи, свій політичний глузд. Діло в тому, що швидкий і могутній підйом українства у 1920-х роках підкопував гегемонію Москви, що її дальше збереження ставало під виразним знаком запиту. Ленінська плятформа тут уже явно не вистачала. Загрозу, що виникла для московського панування, можна було зліквідувати тільки новими, гострішими засобами. Масовий спротив українського селянства колективізації загрожував зірванням амбітних господарських плянів Сталіна. Звідси особливий гнів і мстивість Сталіна супроти України. З цим збігалися ресантименти російського чиновництва, обуреного українською “нахабністю”. Сталін та очолена ним російсько-совєтська бюрократія ріши-ли “навчити хохлів розуму”. Жертви, що їх Україна понесла в наслідок сталінської політики, були жахливі. Голодом виморено кілька мільйонів людських істот та поліційним терором знищено національну еліту двох формацій: старшої, національно-демократичної, що займала провідне становище в українській революції 1917-1920 років, та молодшої, що вже виросла в радянських умовах. Чверть століття сталінського панування назавжди залишиться в українській історії однією з найчорніших сторінок, нарівні з монгольською навалою в XIII столітті.
Але Сталін не добився остаточної перемоги у своїй боротьбі з Україною. “Паровий валець” терору не зрівняв української нації з землею і не покінчив з українською проблемою, як джерелом найбільших труднощів для більшовицької влади. Доказом цього є пороблені тепер, після смерти Сталіна, поступки. Коли б Україна вже була зламана й не являла собою ніякого силового чинника, комуністичні можновладці, очевидно, не мали б ніяких підстав, щоб іти на якінебудь поступки. Сучасний відворот на більш “ліберальні” позиції треба розуміти як мовчазне визнання, що політика Сталіна стосовно України зазнала невдачі.
Український потенціял проявився з непередбаченою силою вже під час другої світової війни. При дуже некорисній міжнародній коньюнктурі та без ніякої сторонньої допомоги, український самостійницький рух опору дався взнаки двом найбільшим мілітарним потугам тогочасної Европи. Постава українського народу вирішально спричинилася насамперед до блискучих успіхів німецької зброї в 1941, а згодом до заломання німецького східного фронту в 1943-44 році. Те, що в Україні після закінчення війни продовжувався організований партизанський рух та самостійницьке підпілля, що з ними впродовж кількох років не міг собі дати ради позірно всемогутній державний апарат, - творить зовсім нове, нечуване явище в історії СРСР.
Хоч українські землі тяжко потерпіли від війни та від нацистського й комуністичного терору, проте не підлягає сумніву, що релятивна сила України у відношенні до Росії значно зросла в порівнянні з станом з-перед 1939 року. Частина української національної енерґії, яка до війни, - внаслідок поділу української території поміж чотирма займанцями, - була заанґажована в оборону місцевих інтересів під польським, румунським або чеським пануванням, тепер опинилася на спільних терезах разом з середньо-східніми землями в українсько-російській рівновазі сил. Територіяльна консолідація в межах УРСР спричинилася до приспішеної кристалізації об’єднаної, модерної української нації.
Якщо, з одного боку, затираються тепер старі обласні особливості західньоукраїнських земель (в першу чергу Галичини, але також західньої Волині, Закарпаття, північної Буковини та українських частіш Басарабії), то, з другого боку, теж давня Радянська Україна виглядає сьогодні інакше, ніж перед 1939 роком. Могутній політичний динамізм західніх українців, вихованих в європейських громадських і культурних традиціях (згадати б тільки про вплив Католицької Церкви та
